Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Присядьте, — сказав слідчий, — і розкажіть усе по порядку.

Дерев'яний сів, а Нужний, продовжуючи стояти, знову поспішливо заговорив:

— Я вже давно став помічати, що з моїм братиком рідним коїться щось не те. Частіше став випивати. Учора ввечері я вирішив перевірити свою здогадку. Заглянув до нього, походив по хлівах і знайшов деякі мої речі та їхні, — показав очима на Дерев'яного. — Я все ж засумнівався: і не вірилося, що рідний брат на таке здатний, і ви ж шукали. Думаю, чи не підкинув хто, аби гріх на чужу душу звалити? Вони, — показав очима на директора, — теж не повірили, коли я розказав. Та сьогодні рано закликали Геннадія в контору, і він у всьому зізнався. От тільки спільників не назвав, каже, що не було. Але в тому вже ви розберіться. Ми йому, може, і простили б, брат усе-таки, тільки він майже все поспускав. Ми певні, що Пилипчук отримав крадене з його рук. Ви тут притисніть гарненько Пилипчука. А Геннадія ми привезли. Як із ним?

— Покличте, — сказав слідчий.

Нужний пішов, Дерев'яний зостався. Він, певно, хотів щось сказати, але слідчий випередив:

— Ви можете бути вільним.

— Дякую, — схилив голову Дерев'яний. — Тільки ж ви тут, того, суворіше. Хай зізнається, де подівав… Це ж скільки добра… Вважайте, все життя стягувалися.

Коли за директором зачинилися двері, Сивокінь повернув голову до Турчина:

— Ну, що ти скажеш?

— Грім із ясного неба.

Молодший Нужний сидів згорблений.

— На попередній зустрічі ви твердили, — заговорив Сивокінь, — що в піч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте серпня, коли обікрали Самійленків, ви з Губенком ловили рибу. Що ви тепер скажете?

Нужний зітхнув.

— Тоді я вас обманював. Не був я на річці. Губенко їздив сам. То я його попросив, аби сказав, буцімто їздили удвох.

— Тоді поясність, куди ви їздили з Губенком увечері чотирнадцятого. Не станете заперечувати, що він тоді забрав вас із дому?

— Ні, не заперечую. Ми поїхали до нього додому. Там повечеряли, а як стемніло, він став збиратися на рибалку, почав мене підмовляти. Я погодився, але, як виїхали за містечко, сказав, що передумав. Мені, мовляв, погано. Він мене зсадив, і я навпростець пішов назад до містечка. У вільшині, тій, що з південного боку від річки, приліг, подрімав, а вночі обікрав квартиру Самійленків.

— Як ви змогли один винести стільки речей?

— Я їх за один раз не виносив. Спочатку повикидав через вікно, а потім уже потихеньку ховав у погребі, що під старим будинком на вулиці Комуністичній. Ви повинні знати його, там раніше був дитячий садок, а зараз нічого нема, бо валиться. У тому погребі заховав речі брата і Дерев'яного.

— А як ви вмудрилися винести речі вашого брата?

— Умудрився… Повпихав у целофанові мішки і зарив у гною, потім ночами носив потихеньку. Три килими сховав у сусідів, то ви знайшли. З квартирою Дерев'яного було легше: у ній «господарював» три ночі…

— Де ви поділи крадене?

— Ніде я його не дівав. Хтось вислідив мою схованку і все вигріб. Зоставив таке, що й доброго слова не варте. Я злякався, щоб решту не забрали, переніс додому, а тут нечиста принесла брата…

Легко, майже не замислюючись, відповідав Турчину і на інші запитання. Ключі від квартир Самійленка та Дерев'яного роздобув на іменинах у свого брата — тихенько витягнув із жіночих сумочок і зробив відбитки. Від братової квартири ключа взяв запасного. Собаку вбив легко, той його знав; вівчарці Дерев'яного увігнав шприц у груди, коли та стрибнула на нього, хотіла звалити з ніг; нашатирний спирт і шприц украв у ветфельдшера відгодівельного пункту; залишок ночі з чотирнадцятого на п'ятнадцяте провів у хліві Яцкевичів, на злочин пішов тому, що хотів красиво жити…

— А нащо вам знадобилося вбивати братового пса, коли він вас добре знав?

— То була така холера: у хату впустить, а з хати не випустить. Одного разу я приніс Степанові свіжої риби, а та псюра була якраз відв'язана. Так у двір впустила, а з двору — хоч плач…

Слідчий та інспектор слухали Нужного, вдивлялися у його якесь брезкле обличчя і думали одне й те ж: чому він не захищається? Змирився зі своєю долею? Але ж повинно в ньому хоч раз щось запротестувати, штовхнути до порятунку. Шанси ніби є. Можна, приміром, сказати, що ті речі йому підкинули, і спробуй доведи, що то не так.

— Значить, у ніч із чотирнадцятого на п'ятнадцяте ви не були разом із Губенком коло річки?

— Я вже сказав: не був.

— Чому ж тоді на порожніх пляшках знайдено відбитки і ваших пальців?

— Знайдено?

— Саме так, — уперше за весь допит посміхнувся Сивокінь.

— То, мабуть, з минулого разу. Ми з Губенком днів два перед цим рибалили там. Правда, без ночівлі. Риба не йшла.

— Ви теж тоді додому не принесли і хвоста?

— Кажу ж: риба не йшла.

Сивоконю такий допит не подобався: він не вимагав напруження розуму, нервів. Легкі успіхи не приносили вдоволення.

— От що, громадянине Нужний. Підіть у ту кімнату, де ви нас чекали. Там є ручка й папір. Сядьте й усе опишіть, почніть з того, як зародилася думка обікрасти три квартири, і аж дотепер. З подробицями.

Нужний звів очі на слідчого:

— Потім мене арештують?

— Ви готові до цього?

— А що тут? Злодій же…

— Ідіть і робіть, що вам сказано. Про інше дізнаєтеся потім.

Нужний неохоче залишав кабінет слідчого.

— Щоб не марнувати часу, може, я подамся до Губенка? — сказав Турчин.

— Давай. При потребі зробимо очну ставку.

— А як із Товкачем?

— Поки що з обшуком начальство дало відбій.