Читати книгу - "Тернистий шлях кубанця Проходи, Роман Миколайович Коваль"

Лише мені здається, що на Великій Україні не доведеться працювати ні вам, ні нам. Давайте ліпше вип'ємо!

Так і зробили. А тоді розпрощались, ніби приятелі…

Прощання з Подєбрадами

3 жовтня 1929 року у Василя Проходи народився син, якого назвали на честь онука Софії Русової — Романом. Ця радісна подія сталася у Празі. Першим привітав батьків сірожупанник Микола Букшований. Даруючи квіти, він сказав Марії, що жінка — найкраща тоді, коли народжує дитину. Хресним батьком став Платон Цісар, а хресною матір'ю — Антоніна Іванис.

Син ріс переважно з мамою, бо Василь весь поринув у наукову та громадську роботу. Окрім зазначених вище обов'язків, він ще й став членом-співробітником Української вільної академії наук, членом Українського історичного товариства та Спілки українських лісівників. А на виховання сина часу не вистачало. Дружина не раз дорікала Василеві, що той за академічною та громадською працею зовсім занедбав обов'язки чоловіка і батька…

Тим часом робота в Подєбрадах добігала кінця — настрій в академії був ліквідаційний. Чеський уряд щороку скорочував фінансування. Чимало випускників та викладачів уже роз'їхалися по світах. У 1931–1932 академічному році навчальна діяльність УГА скоротилася. Лишився останній, четвертий, курс студентів. Наступного року вони мали скласти останні іспити.

Прохода вирішив шукати роботу на Закарпатті, бо хотів пожити серед рідних людей. Але його плани суперечили чеській політиці — Прага проводила на Підкарпатській Русі рішучу чехізацію та підтримувала серед русинів русофільський рух. Від початку створення українських вищих навчальних закладів у Празі та Подєбрадах уряд заборонив приймати до них українців Закарпаття.

Все ж Прохода звернувся до відповідної установи із проханням дозволити працювати народним вчителем на Закарпатті. Від нього зразу відхрестилися — мовляв, бракує педагогічної освіти. А дружині, яка закінчила дворічні педагогічні курси, відмовили «за браком вільної учительської посади».

Про повернення в совєтську Україну, де повним ходом розгорталися політичні репресії, не йшлося. Їхати до Польщі також не хотілося, бо тоді треба було звертатися по допомогу до уенерівських діячів. Що ж до США і Канади, то ці країни приймали емігрантів до сорока років, а Василеві вже пішов п'ятий десяток…

І все ж на Закарпатті Василь попрацював, але не вчителем, а як науковець-лісівник. У серпні — вересні 1931 року він разом із професором Миколою Косюрою та Костем Подоляком на замовлення інституту рослинної продукції і лісової економіки у Брно досліджував там пралісові формації. Отаборилися за десять кілометрів на північ від села Ставного, що лежало біля витоків річки Уж неподалік польського кордону у Східних Бескидах. Наступного року, на літніх вакаціях, Василь Прохода, вже під керівництвом доктора Корсуня (малороса), продовжив дослідження на Закарпатті.

Повертаючись після сезонних робіт, Прохода зустрівся в Ужгороді з Василем Мурашком, який працював у дирекції лісів з лісовлаштування. Полковник, хоч і непогано забезпечив себе, все ж належної своїм здібностям кар'єри зробити не міг. «На Закарпатській Україні скрізь мали перевагу й були пануючою групою чехи. До співпраці вони допускали угорців та почасти жидів, що претендували до співпанування. Дещо з того випрошували русофіли, а українцям залишалися недоїдки. Русини були поневоленим, без власного імени, працюючим для панівної групи народом» [97, с. 102].

Бажаючи здобути докторат при інституті рослинної продукції і лісової економіки в Брно, Прохода звернувся до професора Гаші. Попри шанобливе ставлення, професор дав зрозуміти, що це лише мрії чужинця, диплом якого ще треба нострифікувати. І Василеві довелося відмовитися від мрії продовжити наукову кар'єру. Його чекала праця поденного робітника…

Та відвернути погляду від Закарпаття Василь уже не міг. Він замислив заснувати тут сільськогосподарський часопис, який просвіщав би в національному питанні закарпатців та спонукав їх до кооперації. «Треба було затурканого бідного русина трохи освідомити і піднести хоч на рівень галицького селянина, який уже став до боротьби проти національного і соціального пригноблення від поляків та жидівського визиску» [97, с. 104]. Але, попри всі намагання, дістати фінанси на видання не вдалося.

На початку грудня 1932 року, отримавши останню заробітну платню в УГА, Василь розпрощався зі своєю альма-матер і виїхав з родиною з Подєбрад, де, за власним визнанням, провів десять найкращих років свого життя (якщо не вважати дитинства на Кубані).

Прохода був переконаний, що господарська академія свою «позитивну історичну ролю у вільному розвитку української національної культури виконала… та буде згадана за це незлим тихим словом у майбутньому» [97, с. 112].

Поділяв цю думку і Євген Маланюк, який назвав подєбрадську академію «Національною Політехнікою». «Не можна недооцінювати того факту, — говорив він, — що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і бездержавна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторією, де культивувався тип новітнього українця… Це було чудове видовище — спостерігати, як з людського матеріалу, часом ще досить сирого… щомісяця, щодня, щогодини… вирізьблювалася, виформовувалася й вишліфовувалась особистість, особистість повновартісна і національно конструктивна» [73А, с. 220]. Ці слова цілком можна віднести і до Василя Проходи, адже саме в Подєбрадах остаточно сформувалася його «повновартісна і національно конструктивна» особистість.

«Півтисяча національних інженерів замість півтисячі викорінених і суб'єктивно маловартих біженців, — продовжував Євген Маланюк, — то був творчий доробок Академії, вартий якщо не подиву, то принаймні пошани і поваги. Що доля позбавила більшість цих творчих одиниць щастя віддати свою творчість Батьківщині на батьківщині, — а це становило і становить їх найжагучішу мрію й найприроднішу мету в житті, — це вже, як сказав би Кіплінг, тема для іншої повісті… Але факт лишається фактом. І де б подєбрадець сьогодні не був — в Китаї чи в Центральній Африці, у Франції чи в Бразилії, в таборі УНРРА чи на пароплаві серед Атлантики, — ступінь його національної конструктивності й величина його творчого потенціалу залишаються незмінними… Є, значить, у кожнім подєбрадцеві щось таке, що Академія вкорінила й виформувала в його духовності раз і назавжди… Значення академії в Подєбрадах давно переросло академічні рамки і стало, отже, синонімом національного досвідного поля, створеного українською енергетикою на чужині» [73А, с. 220, 222].