Читати книгу - "Старосвітські батюшки та матушки, Нечуй-Левицький"

бо батько й ма­ти по­мер­ли, - й став сміливіший.

- Як не да­си нам гро­шей, то ми й самі на­бе­ре­мо на­бор на уб­ран­ня в Волька, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- А як я ска­жу Волькові, щоб він вам нічо­го не да­вав, бо я не бу­ду пла­тить?

- О, ти цього не зро­биш і не ро­би. Це бу­де скан­дал, а в те­бе - доч­ка.

- А як зроб­лю? Де я вам на­бе­ру тих гро­шей? Не до­мо­ви­ки ж мені но­сять гроші!

- Господи! Я не знаю, що ти за лю­ди­на. Як­би не бу­ло тре­ба, я б тобі не го­во­ри­ла й не про­си­ла. А ми все-та­ки по­шиємо собі ат­ласні сукні.

Балабуха хо­див по хаті й сопів. В йо­го ли­це на­ли­лось кров'ю, а потім зблідло. Вид­но бу­ло, що він не жар­ту­вав. Нас­тя по­ду­ма­ла, що вже й не бу­де ба­лу, й по­ча­ла пла­ка­ти. За нею по­ча­ла го­во­ри­ти крізь сльози й ма­ти. Доч­ка так вже звик­ла ма­ри­ти за білу ат­лас­ну сук­ню, що їй зда­ва­лось, ніби та сук­ня вже при­рос­ла до неї. Ба­ла­бу­ши­ха спа­ла й ба­чи­ла се­бе й в снах в зе­леній блис­кучій сукні в кад­рилі з Га­ну­шем або хоч з німцем сто­ля­ром. Во­ни підня­ли гвалт крізь сльози.

- Ти хо­чеш, щоб твоя доч­ка вби­ра­лась, як стар­чи­ха, зос­та­лась ста­рою дівкою? Це безг­луз­дя! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Хто ж цього хо­че? Але мені здається, що мож­на вий­ти заміж і без ат­лас­ної сукні, - обізвав­ся Ба­ла­бу­ха.

- Еге! Спро­буй вий­ди заміж в пістрьовій сукні! - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

- Мені заміж не ви­хо­ди­ти, а Нас­тю ніхто ж не вби­рає в пістрю. Справ для неї якусь де­шев­шу сук­ню, са­ма вбе­рись в ста­ру; хіба ж в те­бе ма­ло су­конь?

- Ти хо­чеш за­на­пас­ти­ти вік своїй ди­тині, хо­чеш за­пер­ти її в мо­нас­тир! Ти нас хо­чеш по­ро­би­ти чер­ни­ця­ми, про­хач­ка­ми! - ре­пе­ту­ва­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха мах­нув ру­кою й втік в кабінет. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя дов­го сиділи й мов­ча­ли.

- Знаєш що, Нас­те? Замк­ну я ша­фу й не дам йо­му горілки. Не бійсь, на горілку для се­бе не шко­дує гро­шей: що бо­жо­го дня хи­лить по дві чар­ки пе­ред чаєм, по дві до обіду, ще й після обіду од­ну.

- А чай па­па усе п'є з ро­мом. Хіба ма­ло йде гро­шей на ром? - обізва­лась Нас­тя, вти­ра­ючи сльози.

- А не дам я йо­му й ро­му й горілки! Доб­ре, що ти при­га­да­ла, - ска­за­ла Ба­ла­бу­ши­ха.

Вона побігла шви­денько до ша­фи, замк­ну­ла й ключі схо­ва­ла в ки­ше­ню. Нас­тав час обіду. Посіда­ли за стіл.

Балабуха оки­нув очи­ма стіл і примітив, що на столі не­ма гра­фи­на з горілкою.

- А чом це ви не пос­та­ви­ли на стіл горілки? - спи­тав Ба­ла­бу­ха в дам.

Балабушиха й Нас­тя сиділи, спус­тив­ши очі, й мов­ча­ли.

- Насте, встань та по­дай гра­фин! - ска­зав Ба­ла­бу­ха. Нас­тя сиділа й мов­ча­ла.

Балабуха роз­сер­див­ся, встав з стільця, пішов до ша­фи, смик­нув, пошк­ря­бав пальця­ми дверці. Ша­фа бу­ла замк­ну­та.

- Олесю, де ключі од ша­фи? - спи­тав Ба­ла­бу­ха.

Олеся мов­ча­ла й сер­ди­то ди­ви­лась в тарілку. Во­на тро­хи не за­ре­го­та­лась. Нас­тя осміхну­лась, вти­ра­ючи сльози хус­точ­кою.

- Насте, по­шу­кай ключів в се­бе в ки­шені, - ска­зав Ба­ла­бу­ха.

Настя й пальцем не во­рух­ну­ла.

Балабуха комічно сто­яв се­ред ха­ти й ждав. Обидві да­ми по­на­ди­ма­лись і мов­ча­ли.

- Чи на вас сьогодні нас­ла­но, чи ви поніміли? - спи­тав Ба­ла­бу­ха, роз­во­дя­чи ру­ка­ми. Да­ми мов­ча­ли й навіть не гля­ну­ли на йо­го. Ба­ла­бу­ха зро­зумів жінчині шту­ки, зітхнув і сів за стіл. Без горілки йо­му не йшов на ду­шу обід. За обідом ніхто й сло­ва не про­мо­вив. Нас­тя нічо­го не їла. По обіді він знов поп­ро­сив ключів од ша­фи. Оле­ся й Нас­тя мов­ча­ли й навіть не ди­ви­лись на йо­го. Ба­ла­бу­ха пішов в кабінет, гурк­нув, хрьопнув две­ри­ма й за­чи­нив­ся. Ба­ла­бу­ши­ха й Нас­тя пе­рег­ля­ну­лись і осміхну­лись.

Настав вечір. На стіл по­да­ли са­мо­вар. Нас­тя на­ли­ла чай. Ба­ла­бу­ха гля­нув на стіл: на столі не бу­ло гра­фин­чи­ка з ро­мом.

- А чом ви оце не по­да­ли до чаю ро­му? - спи­тав Ба­ла­бу­ха вже м'якішим то­ном.

Балабушиха й Нас­тя сиділи, по­на­ди­мав­шись, і мов­ча­ли. Ба­ла­бу­ха встав, пішов до ша­фи, пошк­ря­бав у дверці. Ша­фа замк­ну­та. Вранці Ба­ла­бу­ха по­чу­тив, що в йо­го живіт чо­гось не­на­че по­рожній. Він вга­ду­вав, що пе­ред обідом знов бу­де те са­ме, що й вчо­ра, пішов у пе­кар­ню й пос­лав Ки­ли­ну до жи­да по горілку.

Балабушиха чу­ла, як він рип­нув две­ри­ма в пе­карні, як Ки­ли­на вис­ко­чи­ла й побігла че­рез сіни, й зра­зу за все до­га­да­лась. Во­на по­са­ди­ла Нас­тю ко­ло вікна сте­рег­ти Ки­ли­ну, як во­на бу­де вер­та­тись з горілкою.

"Які чудні віжки ви­ду­ма­ла ма­ма на та­та, - ду­ма­ла Нас­тя. - Нев­же во­на по­вер­не ни­ми та­та, ку­ди нам тре­ба? Од­на­че тре­ба й собі мо­та­ти це на вус: мо­же, ко­лись при­го­диться".

Килина за­ту­потіла в сінях. Нас­тя да­ла зна­ти ма­тері: Ба­ла­бу­ши­ха ста­ла за две­ри­ма й жда­ла. Ки­ли­на увійшла в сто­ло­ву й пос­та­ви­ла на стіл горілку. В Ба­ла­бу­хи заг­ра­ло нут­ро, не­на­че в йо­му заг­ра­ли цим­ба­ли. Тільки що Ба­ла­бу­ха од­чи­нив двері з кабіне­ту й хотів взя­ти пляш­ку, Ба­ла­бу­ши­ха ско­чи­ла з-за две­рей, за­гар­ба­ла пляш­ку в ру­ки й замк­ну­ла в ша­фу. Ба­ла­бу­ха тільки тоді зог­лядівся, як дзенькнув за­мок і Оле­ся вибігла з сто­ло­вої. Він стов­пом став. В йо­го нутрі не­на­че ра­зом всі стру­ни пор­ва­лись.

Постоявши на од­но­му місці, Ба­ла­бу­ха пе­ресвідчив­ся в то­му, що жінка не жар­тує й об­ве­ла йо­го та­ким кор­до­ном, че­рез який і Ки­ли­на з пляш­кою не прос­ко­чить. Час обіду наб­ли­жав­ся. Ба­ла­бу­ха по­чу­вав, що дов­ше не ви­дер­жить. Він одімкнув ко­мо­ду, взяв ос­танні п'ятнад­цять кар­бо­ванців, виніс в за­лу, де сиділа жінка з доч­кою за п'яльця­ми, й ки­нув гроші на стіл.

- Оце вам ос­танні гроші! Про ме­не, що хо­че­те, те й робіть! Цілуй­тесь з тією на­во­лоч­чю! - ска­зав Ба­ла­бу­ха й вий­шов з ха­ти.

- Ми реш­ту й на­бор до­бе­ре­мо, як на що не ста­не цих гро­шей, - обізва­лась Ба­ла­бу­ши­ха.

Балабуха вий­шов до сто­лу на обід. На столі, на ста­ро­му місці, сто­яв гра­фин з горілкою. Ба­ла­бу­ши­ха по­ча­ла лю­бенько за­го­во­рю­ва­ти з чо­ловіком. Нас­тя ста­ла ве­се­ла: во­на вже не­на­че роз­по­ча­ла гу­ля­ти на ба­лу й вже ма­ри­ла про білу ат­лас­ну сук­ню. Але Ба­ла­бу­ха на­дув­ся, мов­чав і три дні потім не го­во­рив до жінки.

По обіді ма­та й доч­ка побігли в крам­ни­цю до Вольчи­хи. Ба­ла­бу­ши­ха виб­ра­ла собі зе­ле­ної ма­терії на сук­ню; біло­го доб­ро­го ат­ла­су не знай­шли в усіх крам­ни­цях. Вольчи­ха ма­ла їха­ти не­за­ба­ром до Києва, й Ба­ла­бу­ши­ха звеліла їй при­вез­ти ат­ла­су на сук­ню й ат­ласні білі че­ре­вич­ки, гірлян­ду й білі ру­ка­вич­ки для Насті.

Вольчиха поїха­ла до Києва й ба­ри­лась та для­лась,