Читати книгу - "Не повертай мене, Джулія Рейвен"

Глава 22.3.

Втупившись поглядом у чорне беззоряне небо, я в мільйонний раз згадувала сьогоднішній вечір. Відкрита тераса у квартирі Ольги Володимирівни була ідеальним місцем для релаксації. Прохолодний вітер нахабно лоскотав мої голі плечі, покриваючи шкіру натовпом мурашок.

— Ти як? — притиснувшись до мене зі спини, схвильовано поцікавився Ян. 

Трохи відсторонившись, він підхопив мене на руки і разом зі мною вмостився на широкий плетений диван. Акуратно накинув на мене плед і знову повторив своє запитання:

— Як ти, лялечко?

Розгублено знизую плечима, не знаючи, що відповісти і як правильно описати те, що я відчуваю. Неповне усвідомлення змішалося з радістю і заповнило все моє нутро. Тріумфуюче відчуття справедливості танцювало сверблячкою на кінчику язика. 

Але все-таки сумнів незадоволеною кішкою дряпав мені душу. 

Я до кінця не вірила, що все скінчилося. І Артем назавжди зникне з мого життя. Звісно, попереду ще довгі судові процеси, зустрічі з журналістами, продаж бізнесу… 

Але все ж… Невже я можу спокійно розлучитися і розпочати нове життя? Без переслідувань, контролю та побоїв. Без принижень та зрад. Без страху та тривоги. Невже це все правда? Не сон. Не божевільна галюцинація, а приємна реальність.

Напевно, мій багаторічний досвід втеч і спроб звільнитися не давав мені повністю розслабитися і прийняти той факт, що в мене все вийшло. Я помстилася Артему. Публічно повернула весь багаж принижень, подарований ним за роки сімейного життя.

— Ян, — я затнулась, прочистивши пересохле горло, — як ти гадаєш: я погана людина?

Здивовано піднявши одну брову, він важко зітхнув і похитав головою.

— Якщо ти вирішила зайнятися самобичуванням, то це не до мене. 

Закопавшись носом у мої пасма, що вибилися з зачіски, він хрипко пробурмотів:

— Як же ти пахнеш, лялечко. Якби ти тільки знала. Аромат — чиста манія. 

— Ян, ну все ж таки, дай відповідь, — перервала його невдалу спробу змінити тему.

Гарячими пальцями він піддів моє підборіддя, не даючи мені можливості відвернутися і серйозним тоном запитав:

— Лялечко, що тебе гнітить? 

Нервно зім'явши поділ сукні, я ледь чутно зізналася:

— Нічого, просто… — на мить я замовкла, перебираючи думки, — ...просто я щаслива. Але ж це ненормально в моїй ситуації? Радіти, що Артему погано? 

— Що? — з сміхом зітхає Ян. — Навіть я щасливий, що цей виродок отримав по заслугах і проведе незабутні роки у в'язниці. А що про тебе говорити? Та ти маєш стрибати від щастя!

Я посміхаюся натягнуто, не в змозі пояснити дисонанс моїх почуттів. Сьогодні, коли я публічно розповіла про домашнє насильство Артема, його корумповані схеми, як помістив мене в психіатричну клініку, я ніби скинула з себе важкий тягар, який тягла на своїх плечах довгий час. 

Звичайно, чоловік намагався звинуватити мене, Яна, Емму, Ніка, Марата, та й усіх, кого тільки міг згадати у змові проти нього, але його старання виявилися марними. Я тим часом вигадала легенду, що мені довелося інсценувати викрадення, аби врятуватися. І моя версія виявилася правдоподібнішою. 

Засуджуючий гомін серед гостей вечора підірвав останню нервову клітину Артема, і він з кулаками накинувся на мене. Благо, вдарити не встиг. Ян вирубив його раніше, ніж він доторкнувся до мене.

Далі спогади перетворилися на зіпсовані кадри. Я пам'ятаю, як на Артема одягали кайданки, як його посадили в поліцейську машину, пам'ятаю натовп журналістів і сліпуче світло камер... Пам'ятаю, як Ян накричав на всіх, щоб дали мені спокій, і відвіз додому. 

Його мобільний телефон розривався від дзвінків та повідомлень з невідомих номерів. Ян, злісно чортихаючись, посилав усіх нахер і вимагав сьогодні нас не чіпати, тому всі зустрічі та свідчення лише з завтрашнього дня. 

Я не помітила, куди з квартири зник Доктор Зло. Але Ян мене запевнив, що його також забрали поліцейські. Не знаю. Мабуть, так і було. 

Я була дуже вдячна, що він мене позбавив від усіх зайвих проблем і труднощів. Навіть не знаю, що б я без нього робила.

— Мія, ти — найпрекрасніша і найгарніша дівчина, яку я тільки знаю, — ласкавий голос Яна вириває мене з виру важких спогадів, — погану я не покохав би.

Я хотіла була заперечити, але коли наші погляди знайшли точку перетину, і я повністю усвідомила останню фразу Яна, час ніби застиг. 

Навколишній простір повільно розчинився, і ми залишилися самі. Тільки ми, удвох. Тільки наші вируючі всередині емоції та погляди, які приховували ще багато чого невисловленого. У його димчасто-блакитних очах відбивалося моє розгублене обличчя. Дихання перехопило від такого інтимного моменту і почуттів, що нахлинули величезною хвилею.

Він мене кохає…

— Але це неправильно...

Договорити аргумент Ян мені не дав, нахабно заткнувши. Поцілунком. Вимогливим та чуттєвим. Повільним і таким бажаним. І всі мої обурення та переживання потонули в його вустах, перетворившись на невиразне мукання та стогони. 

Різко відсторонившись, Ян, важко дихаючи, обхопив моє обличчя долонями і сипло промовив:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍