Читати книгу - "Зрада. Втекти чи залишитися, Ірина Романовська"

  Лобстер у сторіс Кароліни викликає підвищене слиновиділення в моєму роті. Усміхаюся через іронічність того, що коїться. Зараза ніби відчуває мій голод та навмисне ділитися з підписниками заморськими стравами в цей час. Насолоджується муками інших.

Тисну на позначку геолокації ресторану та здивовано скидаю брови. На карті світиться заклад у місті Одеса. Несподіваний вибір для відпочинку у квітні. Ще одна додаткова загадка від колишньої дружини, над якою мені не вдається поміркувати через наполегливий дзвін у двері.

— Якого біса?

Баженова проходить у квартиру, не чекаючи запрошення. У неї в руках два великі пакети з місцевого супермаркету.

— Я поїсти привезла. Впевнена, що у твоєму холодильнику миша вже повісилася.

— Чому ти не в клініці? Хто залишився з Миром?

— Я тільки на годинку від’їхала. Він все одно спить через нові ліки. Якщо прокинеться, медсестра обіцяла зателефонувати.

Кинувши шубу на диван, Аннет закочує рукави червоної сукні. Починає виставляти контейнери з готовою їжею на стіл, не зважаючи на мої протести.

— Ти з головою взагалі товаришуєш? Я ж просив побути з Мирославом до ранку. Мені потрібен відпочинок.

— То ти відпочивай, Назарчику. Я просто їжу розігрію та піду.

— Яка ж ти, — стискаю пальці в кулак, борючись із бажанням придушити цю жінку. — Або ти негайно повертаєшся у клініку до сина, або туди їду я!

Баженова ігнорує мій ультиматум. Не стримую нецензурної лайки. Машу рукою на колишню помічницю, яка певно вижила з розуму. Нехай робить що хоче. Я тут не залишусь.

За дві хвилини переодягаюся у спальні. Повертаюся за мобільним та курткою.

— Не пущу нікуди, доки не поїси.

— Відчепись, Аннет.

Баженова встигає схопити мій телефон до того, як до нього дістається моя рука. Ховає гаджет за спиною.

— Аннет, у тебе п'ять секунд, щоб віддати його мені.

Мати Мирослава не звертає уваги на попередження, наполягає на спільній вечері. Відмовляюсь. Продовжуємо сваритися через її непроханий візит.

Звук нового повідомлення перериває нашу суперечку. Баженова коситься на екран мого телефону. Встигає прочитати частину тексту, перш ніж я забираю свій гаджет.

— Кароліна вже забула про тебе, Назаре. Скільки можна вбиватися за нею? — уїдливим тоном запитує Аннет.

Не хочу відповідати. Одягаю куртку, ховаю ключі та телефон у кишеню.

— Ти, мабуть, не знаєш, але в твоєї колишньої є новий залицяльник.

Здивовано вигинаю брови. Несподівано. Укол ревнощів пронизує грудну клітину. Заплющую очі, аби проковтнути гіркий осад. Я розумів, що таке може статися. Здавалося, що готовий до цього. Але ні. Нічого такого. Все одно болить.

— Ти не знав? Вибач. — Баженова, скориставшись моїм ступором, підходить впритул. — Ось таке коротке кохання у цих молоденьких. Три місяці та скачуть на побачення до іншого. Забудь про неї. Вона не варта тебе.

Долоні Аннет ковзають по рукавах моєї куртки, повільно підбираються до плечей і шиї.

— А ти гідна? — хапаю зап'ястя Баженової та відліплюю від себе.

— Я завжди кохала, кохаю та кохатиму лише тебе. Тільки я поряд із тобою проходжу увесь тягар лікування нашого сина.

— Не варто йти на такі жертви, Аннет, — посміхнувшись, дивлюся Баженовій прямо в очі. — Ти ніколи не станеш тією, кого я кохаю. Ти не Кароліна. Вгамуйся, нарешті. Дістала.

Обходжу застиглу білявку та йду до дверей. Взуваю черевики.

 — Зачини двері, коли підеш, — кидаю перед виходом.

— Та, що в Кароліні такого, що ти її так кохаєш? Ти ж сам подав на розлучення, заборонив їй сюди прилітати. Якого біса ти тоді тремтиш від однієї згадки про неї? Кароліна не народить тобі дітей, Назаре. Жодного. Ніколи. Вона бракований товар.

Останнє речення з вуст Аннет долітає до моїх вух вже біля ліфта. Зриває стоп-кран. Миттю повертаюся до квартири та хапаю колишню помічницю за горло.

— Звідки ти знаєш?

— Ілля, — харчить Баженова, перелякано витріщивши очі.

 

Кінець.

Післямова від автора:

 

Дорогі читачі, дякую за те, що ви були зі мною у цій історії. Дякую за ваш інтерес, за ваші коментарі, за ваші дискусії та прогнози щодо розвитку сюжету. Це завжди приголомшливо та спонукає на роботу.

Як ви вже всі зрозуміли, у романі про Горських буде другий том. Не через якісь там закони жанру або що, атому, що головні герої зараз не готові бути разом. У них різні цілі та окрема відповідальність. Назар повністю віддався синові, Кароліна поринає у новий етап свого життя - материнство. У цих обставинах – розлучення та окреме життя – єдиний вихід для подружжя. Інакше вони загризли б один одного від нещасливої долі.

Але!

Я, як автор та як читач, обожнюю щасливі фінали романів. Просто пищу від радості, коли герої долають усі конфлікти та залишаються разом. Тому, всіх хто поділяє мою тягу до ХЕ, запрошую до другої частини, яка вже стартувала на сайті під назвою «Розлучення. Кохати не можна повернутися».