Читати книгу - "Зламані янголи"

Це мало їх мотивувати. Це мало зробити їх найкрутішими засранцями в небі.

Здається, я помітив на обличчі Тані Вардані слабку усмішку.

— Ковачу, з такими проникливими думками тобі треба публікуватися.

Шнайдер усміхнувся.

— Взагалі-то, — почала спокійну лекцію археологістка, дивлячись на муміфікованого марсіянина, — зараз цю рису з погляду еволюції пояснюють тим, що вона сприяла дотриманню гігієни на щільно заселених насістах. Пару років тому це припустили Васвік і Лай. До цього більшість Гільдії вважала, що це стримувало інфекції та паразитів, що харчуються шкірою. Васвік і Лай насправді з цим не сперечалися, а просто намагалися відвоювати місце під сонцем для своєї гіпотези. А ще, звісно, є комплексна гіпотеза про найкрутіших засранців у небі, яку розвивало кілька магістрів Гільдії — щоправда, ніхто з них не робив цього так елегантно, як ти, Ковачу.

Я злегка їй вклонився.

— Як гадаєш, ми можемо її зняти? — поцікавилася вголос Вардані, відступивши, щоб краще роздивитися кабелі, на яких тримався сітчастий каркас.

— Її?

— Так. Це охоронниця насісту. Бачиш шпору на крилі? А той кістяний гребінь на потилиці? Каста воїнів. Наскільки нам відомо, вона була повністю жіночою, — археологістка знову поглянула на кабелі. — Як думаєш, ми зможемо запустити цю штуку?

— А чому б ні? — я підвищив голос, аби докричатися на інший кінець платформи. — Цзяне! Бачиш на тому боці щось схоже на лебідку?

Цзян поглянув угору, а тоді хитнув головою.

— А ти, Люку?

— Пані Вардані!

— До речі про засранців, — пробурчав Шнайдер. До нашого зібрання під розпластаним трупом крокував Маттіас Генд.

— Пані Вардані, сподіваюся, ви збиралися лише поглянути на цей зразок.

— Насправді, — сказала йому археологістка, — ми шукаємо способу зняти його за допомогою лебідки. Вас це бентежить?

— Так, пані Вардані, бентежить. Цей корабель і весь його вміст є власністю корпорації «Мандрейк».

— Ні, не є, поки не заспіває буй. Принаймні саме це ви нам сказали, щоб затягнути нас сюди.

Генд нещиро всміхнувся.

— Не робіть із цього проблеми, пані Вардані. Вам непогано заплатили.

— Ой, заплатили. Мені заплатили, — Вардані пильно подивилася на нього. — Ідіть у сраку, Генде.

Вона промчала платформою й зупинилася на її краю, дивлячись уперед.

Я витріщився на менеджера з «Мандрейк».

— Генде, що з тобою таке? Я ж наче сказав тобі бути з нею м’якішим. Це на тебе архітектура так діє чи що?

Я залишив його з трупом і пішов туди, де стояла, міцно охопивши руками тіло й опустивши голову, Вардані.

— Ти, бува, не думаєш стрибнути?

Вона пирхнула.

— Отой гівнюк. Він би, блін, і на райські ворота причепив корпоративну головивіску, якби тільки їх знайшов.

— Щодо цього не знаю. Він досить ревний вірянин.

— Справді? Цікаво, як це не заважає його комерційному життю.

— Ну, так. Організована релігія — сама знаєш.

Вона ще раз пирхнула, але тепер у її пирханні вчувався смішок, а її постать трохи розслабилася.

— Не знаю, чому я так розклеїлася. В мене все одно немає з собою інструментів для роботи з органічними рештками. Хай висить там. Кого це колише?

Я всміхнувся й поклав руку їй на плече.

— Тебе, — м’яко сказав я.

Купол у нас над головами був такий само прозорий для радіосигналів, як і для видимої частини спектру. Сунь виконала низку простих перевірок за допомогою наявного обладнання, а тоді ми всі попрямували назад на «Наґіні» й винесли пошкоджений буй на платформу разом із трьома ящиками інструментів, які, на думку Сунь, могли стати в нагоді. Ми зупинялися в кожній камері, позначаючи свій шлях бурштиновими липкими міні-мітками і, на превеликий жаль для Тані Вардані, мажучи підлогу ілюмінієвою фарбою.

— Вона змиється, — сказала їй Сунь Ліпін тоном, який вказував на те, що її це в будь-якому разі не хвилює.

Навіть із парочкою гравітримачів для полегшення підйому перенесення буя до його визначеного місця спочинку було довгою й важкою роботою, яка через хаотичну бульбашкову архітектуру корабля виводила з себе. Я виснажився, перш ніж ми зібрали все на платформі — збоку, на безпечній відстані від мумій перших тутешніх мешканців. Радіаційне ураження, що лютувало в моїх клітинах, ставало надто сильним, щоб йому могли дати раду ліки.

Я знайшов у центральній конструкції ділянку, над якою не нависав труп, і сперся на неї, дивлячись на зорі, тим часом як моє замучене тіло щосили намагалося стабілізувати пульс і притлумити неприємне відчуття в нутрощах. Зовні, серед зір, мені підморгувала, здіймаючись над обрієм платформи, відчинена брама. Далі праворуч краєчком ока я бачив найближчого марсіянина. Я подивився вгору навпроти себе — туди, де поглядав на мене прикритими очима труп, — і приклав один палець до скроні, віддаючи честь.

— Так. Скоро підійду.

— Прошу?

Я повернув голову й побачив, що за пару метрів від мене стоїть Люк Депре. Завдяки стійкому до радіації маорійському чохлу він, схоже, почувався майже комфортно.

— Та нічого. Це я спілкуюся.

— Розумію, — з виразу його обличчя було цілком очевидно, що ні. — Я тут думав… Хочеш прогулятися й усе оглянути?

Я похитав головою.

— Може, пізніше. Втім, не відмовляйся від цього заради мене.

Він насупився, але залишив мене у спокої. Я бачив, як він пішов разом з Амелі Вонґсават. Подекуди на платформі збиралися маленькими компаніями інші члени групи, перемовляючись не надто гучними голосами. Я, здається, почув тихий контрапункт до них у виконанні скупчення співошпилів, але зосереджувати на ньому нейрохімію мені не хотілося. Я відчув, як із зоряного покриву повільно опускається безмежна втома, і платформа піді мною неначе кудись поїхала. Я заплющив очі й поринув у стан, який не зовсім був сном, але відзначався всіма його недоліками.

Ковачу…

Граний Семетер.

Сумуєш за своєю розірваною дівчиною з Лаймонського нагір’я?

Не…

Хочеш, щоб вона була тут цілою, так? Чи хотів би, щоб частини її тіла звивалися над тобою самі по собі?

У мене сіпнулося обличчя в тому місці, де її нога, яку метнув повз мене нанобний кабель, розбила мені губу.

В цьому є свій чар, га-а-а? Розчленована гурія до твоїх послуг. Одна рука тут, друга рука там. Опуклі пригорщі плоті. Так би мовити, індивідуальна скорочена версія. М’яка плоть, Ковачу, така, якої можна торкнутися. Податлива. Її можна було б набирати у пригорщі. Підганяти під себе.

Семетере, ти нариваєшся…

І не з’єднана з якоюсь недоречною особистою волею. Викинь зайві частини. Частини, що виділяють, частини, які мислять не про щось чуттєве. У посмерті є багато насолод…

Залиш мене, блін, самого, Семетере.

А навіщо? Самотність холодна, це — затока холоду, глибша за ту, на яку ти