Читати книгу - "Пси господні, Марчін Швьонтковський"

Не сумніваюся, що по дорозі чоловік знайдеться. Або в Релінґені.

– Невже не було б швидше і простіше знайти його в Касселі? Нагадаю, що Лотарингією досі править Шарль Водемон, католик і союзник імператора. Ви ж не хочете, щоб вас змусили навернутися?

– Ні, звичайно, ні, але...

– Тоді ви самі бачите, – досить брутально перебив її герцог, якому явно це не подобалося, – що я не можу дозволити вам цього божевілля!

– Дозволити? – вигукнула Катерина, в якій прокинувся бунтарський дух. – Наскільки я знаю, ваша високість не мій батько, щоб мені щось забороняти.

– Я герцог!

– Не мій, – крижано відповіла вона.

Вільгельм постукав нігтем по келиху, явно незадоволений таким поворотом розмови.

– Я не маю ні часу, ні бажання вступати з вами в незручні переговори чи пояснення, – тихо, ніби сам до себе, промовив він, не дивлячись на дівчину. Вираз його обличчя зовсім змінився, герцог явно нетерпляче дивився на неї. – У мене на думці інше: завтра-післязавтра Густав Адольф прийме бій. Ми влаштуємо це іншим чином.

Перш ніж Катаріна встигла щось відповісти, Вільгельм взяв дзвоник, що стояв на столі, і голосно подзвонив. Через задні двері до кімнати увійшли троє чоловіків: Міліус і двоє солдатів у смугастих штанях і темно-синіх дублетах. Герцог кивнув. Високий, дуже блідий алхімік без слів підійшов до Катаріни. Шенк рушив з-під дверей, сягаючи по меч, але шлях йому одразу ж перегородили алебарди солдатів. Міліус встав перед герцогом, тримаючи шляхтянку за лікоть.

– Перевір її.

Вільгельм махнув рукою, все ще не дивлячись на Катаріну.

– Отут? – Худий почервонів. – Перед народом? Перед слугами? Чи не досить на сьогодні виступів? Чому б нам одразу не оголосити про нашу діяльність в друкованому вигляді?

– Не бурчи.

– Немає мови.

Герцог насупився.

– Сьогодні всі взяли на себе сміливість не слухати мене. – Він підвівся. – Гаразд, відведемо їх до інших. Тільки швидше, я хочу спати.

Міліус міцніше стиснув лікоть Катаріни, солдати забрали у Шенка рапіру та кинджал і схопили його за плечі. Через задні двері їх вивели з кімнати і повели вниз по бічним сходам. Герцог пішов за ними. І найманець, і дівчина намагалися боротися, але це було марно. На мить Катаріна хотіла покликати на допомогу, але зрозуміла, що ніхто в усьому палаці, окрім самого герцога-хазяїна і, можливо, його камергера, не втрутиться в таку справу. Тож вона уважно озирнулася, шукаючи шлях до порятунку, але довгі пальці Міліуса з несподіваною силою стиснули її лікоть.

– А в чому справа? Ви не можете бути ввічливішим! Я ж збираюся їхати до того Касселя, – буркнула вона до герцога.

– Якщо поїдеш, то тільки в мішку, – спокійно відповів той, – час для переговорів минув, графиня.

Шенк промовчав.

Блукаючи деякий час безлюдними темними коридорами, зустрічаючи лише запізнілих слуг, які в паніці тікали від них, вони нарешті дійшли до невеликої бічної кімнати в підвалі без яких–то оздоб, в тій частині замку, яка колись призначалася на казарми. В дверях стояло аж троє охоронців, кожен тримав пістолет.

Вони зайшли всередину, де панувала напівтемрява. Крім кількох скромних ліжок і стільців, в приміщенні майже нічого не було. Катаріні знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти, що, а точніше, хто ці дивні фігури на стіні навпроти дверей – люди, прив'язані до дощок. Один із солдатів приніс з коридору додатковий ліхтар, і вона змогла розгледіти їхні обличчя. Першим в'язнем був замурзаний чоловік з півдня із занедбаною бородою і довгим нестриженим волоссям, другим – блідий, дуже худорлявий блондин із чималими вусами. У обох був кляп у роті.

У цей момент Катаріна зрозуміла, що Шенка залишили в коридорі