Читати книгу - "У війни не жіноче обличчя"

вже не витримувала. Більше організм її не сприймав. Пішла з "родилки", пішла на "швидку допомогу". У мене кропив’янка була, я задихалася.

А пошила якось із червоної матерії блузку, по руках у мене за день розповзлися якісь плями. Пухирі. Ні червоного ситцю, ні червоних квітів — троянд чи гвоздик, мій організм не сприймав. Нічого червоного, нічого кольору крові... У мене й тепер нічого червоного в домі немає. Не знайдеш. Людська кров дуже яскрава, ні в природі, ні в художників на картинах я не бачила такого яскравого кольору. Сік граната трохи схожий, і то не дуже. Стиглого граната...»

Марія Яківна Єжова,

гвардії лейтенант,

командир санвзводу

«Ох-ох-ох... Ха-ха-ха... Усе охають та охають, яка я розмальована. Розцяцькована. Я й на війні була такою. Не військовою. Різні дрібнички на мені... Добре, що командир у нас був, як тепер би сказали, демократ. Не з казарми, а з університету. Уявіть собі, доцент. З хорошими манерами. За тих часів... Рідкісний птах... Рідкісний птах до нас залетів...

Я люблю каблучки, нехай не коштовні, але щоб багато, на обох руках. Люблю гарні парфуми. Модні. Усякі брязкальця. Різні й багато. У нашій родині завжди сміялися: "Що нашій божевільній Оленці подарувати на день народження? Звісно, — каблучку". Після війни першу каблучку брат випиляв мені з консервної банки. А кулон точив-точив і виточив із пляшкового скла, із зеленого шматочка. Ще один — із світло-коричневого.

Усе на себе чіпляю, як сорока, все блискуче. Ніхто не вірить, що я була на війні. Сама вже не вірю. І в оцю хвилину, коли з тобою сидимо й розмовляємо, не вірю. А в скриньці лежить орден Червоної Зірки... Найошатніший орден... Справді, гарний? Його мені спеціально дали. Ха-ха-ха... Якщо серйозно... Для історії, так? Ця штука у тебе пише... Значить, для історії... Скажу так: якщо не бути жінкою, то на війні не виживеш.

Я зроду не заздрила чоловікам. Ні в дитинстві, ні в юності. Ні на війні. Я завжди раділа, що я жінка. Кажуть, що зброя — автомат, пістолет — гарне, в ньому багато людської думки, пристрасті, а мені воно ніколи не здавалося гарним. Я бачила, з яким захопленням чоловіки дивляться на хороший пістолет, мені це було незрозуміло. Я жінка.

Чому я залишилася одна? Женихи в мене були. Вистачало женихів... Але ось одна... Сама себе звеселяю. Усі подруги в мене молоді. Я люблю молодість. Я старості боюся більше, ніж війни. Ти пізно прийшла... Я тепер про старість думаю, а не про війну...

А штука твоя пише, так? Для історії, так?»

Олена Борисівна Звягінцева,

рядова, зброяр

«Я — вдома... Удома всі живі... Мама врятувала всіх: дідуся з бабусею, сестричку і брата. І я повернулася...

За рік приїхав наш тато. Тато повернувся з великими нагородами, я привезла орден і дві медалі. Але в нашій родині було так: головна героїня — мама. Вона всіх урятувала. Урятувала сім’ю, врятувала будинок. У неї була найстрашніша війна. Тато ніколи не надягав ні ордена, ні орденські колодки, він вважав, що козиряти йому перед мамою соромно. Ніяково. У мами ж нема нагород...

Нікого так у житті я не любила, як свою маму...»

Рита Михайлівна Окуневська,

рядова, мінер

«Я повернулася іншою... У мене довго тривали ненормальні стосунки зі смертю. Дивні, я б так сказала...

У Мінську пустили перший трамвай, і я в тому трамваї їхала. І раптом трамвай став, усі кричать, жінки плачуть: "Людину вбило! Людину вбило!" А я єдина сиджу у вагоні, я зрозуміти не можу, чому всі плачуть. У мене не з’являлося такого відчуття, що це страшно. Стільки вбитих на фронті бачила... Я не реагувала. Я звикла жити серед них. Убиті завжди поруч... Біля них курять, їдять. Розмовляють. Вони не десь там, не в землі, як у мирному житті, а завжди тут. З нами.

А потім повернулося це почуття, знову стало страшно, якщо побачу мертву людину. У труні. Через кілька років до мене це почуття повернулося. Я стала нормальна... Схожа на інших...»

Белла Ісааківна Епштейн,

сержант, снайпер

«Випадок довоєнний...

Я була в театрі. Під час антракту, коли загорілося світло, я побачила... Усі його побачили... Піднявся шквал оплесків. Грім! В урядовій ложі сидів Сталін. Мій батько був заарештований, зник у таборах старший брат, незважаючи на це, я була в такому захваті, що у мене ринули сльози з очей. Я завмирала від щастя! Весь зал... Весь зал устав! Стояв і аплодував десять хвилин.

Така я приїхала на війну. Воювати. А на війні я почула тихі розмови... Уночі поранені курять у коридорі. Хтось спить, а хтось не спить. Розмовляли про Тухачевського, про Якіра... Зникли тисячі! Мільйони людей! Куди? Українці розповідали... Як їх до колгоспів заганяли. Утихомирювали... Як Сталін улаштував голод, називали вони його самі — голодомор. Збожеволілі матері їли своїх дітей... А земля там така багата, що посадиш прутик, верба виросте. Полонені німці її в посилки насипали і додому відправляли. Така вона жирна, та земля. Метр чорнозему. Родючого шару. Розмови були тихими... Напівголосно... ніколи таких розмов не було в групі, а завжди, якщо двоє. Третій зайвий, третій донесе...

Анекдот розповім... Розповім, щоб не заплакати. Отже, так... Ніч. Барак.