Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Тож, коли жовнірам вдалося форсувати Дніпро, становище козаків стало вкрай складним. До приходу головних сил супротивника їм вдалося закласти в урочищі Солониця, поблизу річки Сула, укріплений табір.

На місце Наливайка гетьманом було обрано Лободу. Військовий досвід останнього дозволив добре укріпити табір, але після того, як до розпорядження Жолкевського з Києва було вислано облогові гармати, шансів на успішне завершення бою практично не існувало. Лобода спробував було домовитися з польним гетьманом і в такий спосіб уникнути численних жертв. Але демонстративна приязнь Жолкевського до заслуженого запорожця коштувала йому не лише гетьманства, а й голови. Запідозреного у зрадницьких намірах Лободу козаки стратили, а на його місце обрали Криштофа Кремпського. А тим часом 5 червня розпочався безперервний обстріл козацького табору з важких гармат.

Численні жертви обстрілу та майже цілковита відсутність води за неймовірної спеки, що встановилася на початку літа, змусили керівництво повсталих до прийняття ультимативних вимог Жолкевського. Наливайко на чолі невеликого загону спробував було вирватися з табору в степ, але був захоплений козаками й переданий полякам. Незважаючи на раніше дану обіцянку відпустити обеззброєних повстанців на волю, шляхта й коронні жовніри вчинили в Солоницькому таборі немилосердну різню. «І так немилосердно сікли, — зауважував тогочасний хроніст Йоахим Бєльський, — що на милю або й далі труп на трупі лежав...» З понад десяти тисяч повсталих козаків, їхніх дружин і дітей у степ вдалося вирватися не більш як півтори тисячі козакам на чолі з Кремпським. Навіть доволі не прихильний до козаччини Пантелеймон Куліш зауважував, що саме на Солониці «народилися оті страхітливі лицарі Хмельницького».

Примирення Речі Посполитої з козацтвом в умовах польсько-шведського протистояння початку 1600-х рр.

Король Зиґмунт III Ваза певний час залишався одночасно й обраним монархом Речі Посполитої, і спадковим правителем на шведському троні. Аж поки в липні 1599 р. шведський риксдаг не позбавив його трону, проголосивши натомість його наступником сина Владислава, а потім і взагалі не відібрав право посідання шведського трону в усієї лінії польських Ваз, передавши владу «шведському» племіннику Зиґмунта III — Карлу IX. У відповідь польський король навесні 1600 р. оголосив про приєднання до Речі Посполитої «шведської» Естонії. Натомість шведи атакували «польські» Інфлянти. Шведській армії доволі швидко вдалося оволодіти важливими портами Фінської затоки — Парнавою, Фелліном, Каркусем і Дорпатом. На початку наступного року війська Карла дійшли до Двіни, створивши загрозу Ризькій фортеці. Переважна частина провінції потрапила до шведів.

Нова війна Варшави — тим паче, така, що спершу складалась для неї не вельми вдало, — надавала шанс українському козацтву позбутися принизливого статусу банітів та спробувати повернути собі права й вольності, здобуті в ході тієї ж Лівонської війни від Стефана Баторія. До того ж так само навесні 1600 р. в короля виникла потреба в наданні допомоги своєму ставленику в Молдавії — господареві Єремії Могилі, котрого відсторонив від влади волоський господар Михай Хоробрий. Варшаві необхідно було негайно відновлювати втрачені позиції. Отже, примирення з козаками і спрямування їхньої потуги за вже звичним для них маршрутом до Молдавії для Варшави ставало нагальним завданням поточної політики.

Налагодити стосунки Речі Посполитої із Запорозькою Січчю навесні 1600 р. було доручено Яну Оришовському. Авторитет реєстровця справив належне враження на низовиків. Запорожці погодилися допомогти королю. Проте висунули низку умов: зняти баніцію та повернути козацькі вольності, надані запорожцям Баторієм, заборонити владі чинити їм кривди, визначити достойну платню за їхню службу, а також надати королівську хоругву.

У Молдавській кампанії гетьмана Яна Замойського взяли участь близько 5 тисяч козаків. Ще близько 2 тисяч низовиків коронний гетьман спрямував у Семиграддя (Трансільванію). Найвизначнішим епізодом цієї війни стала битва під селом Буковем в околицях Плоєшті, що відбулася 20 листопада 1600 р. У ній козацька піхота становила праве крило військ Замойського, і саме вона спільно з коронною піхотою, поставленою в центрі, розпочала бій. Власне, ці сили й довели бій до переможного кінця, так і не надавши змоги проявити себе головним силам. Надана козаками послуга була належним чином оцінена польським командуванням. Втім, усі розуміли, що скасувати накладену на Військо Запорозьке баніцію може лише вальний сейм. Його скликання було призначено на початок 1601 р.

Сейм, зайнятий підготовкою до війни зі Швецією, дійсно пішов на певні поступки козацтву. Зокрема, козаки, які ставали на службу до короля, звільнялись від сплати певних податків, їхнім сім’ям гарантувався королівський захист від утисків місцевої адміністрації тощо. Утім, повернути колишню автономію в управлінні та судочинстві, вийшовши з-під влади місцевих урядників, козакам не вдалося. Та проте навіть такі незначні поступки сприяли мобілізації близько чотирьох тисяч козаків, котрі на чолі з Самійлом Кішкою взяли участь у Лівонській кампанії. У Прибалтиці козаки служили вартовими, здійснювали розвідувальні операції.

Війна зі Швецією в Інфлянтах зі змінним успіхом тривала до осені 1606 р. Незважаючи на низку блискучих перемог, здобутих литовським гетьманом Яном Карлом Ходкевичем, для того, щоб рішуче переломити хід війни на свою користь, у Варшави бракувало грошей. Сторони погодились на укладення дворічного перемир’я, яке, щоправда, було зірване шведами вже наступного року. Остаточно ж примирили Варшаву та Стокгольм війни з Московією та Данією. 1611 р. війна була припинена на умові підтвердження довоєнного стану справ.

Козацтво ж повернулось на українські землі вже навесні 1603 р. Після відбуття важкого й тривалого походу в Інфлянти козацьке військо, як і після молдавських походів Наливайка, стало на «лежі» в королівщинах, акцентуючи увагу на своєму праві користуватися «старожитними вольностями». Проте шляхта була іншої думки. Повітові сеймики українських воєводств у цей час рясніють скаргами на «козацькі свавілля» та вимогами щодо упокорення свавільників. Врешті сейм 1607 р. ухвалив постанову про підпорядкування козаків юрисдикції старост і підстарост, а тих із них, що мешкають у духовних і шляхетських маєтках, — юрисдикції власників цих володінь.

Чергова спроба уряду поставити козацтво під свій жорсткий контроль неминуче провокувала нове загострення. Утім, початок XVII ст. був позначений втягненням еліт Речі Посполитої до внутрішньої міжусобиці, що розгорілася на теренах Московської держави — так звані «Смутні часи». А це створювало шляхи для виходу козацької енергії назовні.

Участь українського козацтва і шляхти в московській Смуті

Причини глибокого суспільного колапсу, в який потрапила Московія на початку XVII ст., передовсім крилися в тій суперечливій політиці, яку проводив упродовж усього свого правління перший російський цар Іван IV Грозний. Правління Грозного знекровило країну економічно, загострило різного роду соціальні суперечності та знецінило вартість людського життя. Значно посилила суспільну нестабільність і