Читати книгу - "Зерно правди"

вікно кухні, як крутнувся й рушив сходами вниз, у бік Вісли. Йому хотілося справді прогулятися так, аби втомитися, пообідати, випити два пива й заснути сном без сновидінь.

Боже, який то був чудовий день? Права була Соберай, коли тиждень тому переконувала його, що він мусить побачити весну в Сандомирі. Весна вирішила надолужити всі згаяні дні, голі досі гілки вкрилися дрібненькими листочками, на тих, де вже видніла зелень, з’явилися білі квіти, у повітрі солодкі аромати квітування змішувалися з пахом землі й ледь болотяним — підмоклих лук з-над Вісли. Шацький вдихав їх, мов наркоман, намагався вловити всі нараз і кожен зокрема, ніколи досі у своєму житті він не пережив жодної весни, крім міської, вибляклої, від самого початку якоїсь вимученої й минущої.

Зійшов на оболонь і біля пам’ятника Іванові-Павлу II, супроводжуваного курйозною табличкою з написом про те, що папа відправив тут «месу в присутності відродженого лицарства», звернув ліворуч і подався оболонню до шосе на Краків. Лише там обернувся й глянув на Сандомир. І подумав: «Окей, якраз у цій легенді про полковника Скопенка мусить бути дещо більше, ніж кволе зерно правди». Він не уявляв собі, аби хтось міг побачити місто із цієї перспективи й віддати наказ про артобстріл. Воно було прекрасне, найпрекрасніше в Польщі, було італійським, тосканським, європейським, непольським, було містом, у яке можна було закохатися з першого погляду, оселитися тут і нікуди не виїздити. Було — ця думка зродилася в голові прокурора вперше — його містом.

Відірвав погляд від скупчених на березі Вісли кам’яничок, від білого громаддя «Колегіум Гостоміанум», яке сусідило із червоним цегляним готичним Домом Длугоша, від ратушевої вежі й мало помітної із цієї перспективи невеличкої вежі кафедрального собору. І рушив уздовж дороги, раз у раз позираючи на цю архітектурну пишноту, яка так тішила око.

Він трохи покрутився бульваром Пілсудського над Віслою, де на пристані вже з’явився білий корабель. Шацький посидів на лавці, спостерігаючи за туристами, що піднімалися на борт або сходили з нього. Залежно від того, на кого падав погляд, він або радів, що не є цією людиною, або навпаки, заздрив їй. Міг так розважатися годинами. Потім піднявся таємничим і похмурим лесовим узвозом до костьола святого Павла й звідти повернувся до замку, пройшовши дорогою крізь юрбу, що вийшла після служби із костьола святого Якуба.

На жаль, він не міг глянути на галявину внизу, а то було саме те місце, під яким кілька днів тому вибух жбурнув його на стіну, а Марека Дибуса назавжди перетворив на каліку. Це були невеселі спогади.

На жаль, він не міг довше вдавати, наче його найдужче цікавить донька, краєвиди Сандомира, прогулянка й пошуки весни. Він був неймовірно, украй вичерпаний, схвильований, розбитий, виснажений, будь-яке слово будь-якою мовою, що означало би неспокій, підходило до нього якнайкраще. Цей неспокій він болісно відчував усіма фібрами своєї душі. Незалежно, чи бавився з донькою, чи їв або спав — переживав одну-єдину емоцію. І перед очима було лише одне: Вільчурове обличчя. І фраза: «Ви помиляєтеся, пане прокуроре».

Маячня, повна маячня, не може він помилятися, усі факти, хоч які неймовірні й фантастичні, ідеально збігаються. Що з того, що такого досі в практиці не було? Що з того, що мотив видається карколомним? Люди вбивали й через менші дурниці, кому, як не Вільчурові, це добре відомо. Крім того, йому ж ніхто не забороняє говорити. Він може пояснити, чому Шацький помиляється. Може довести, де він сам був під час убивств. Може говорити, скільки йому заманеться, розповідати, доки в прокуратурі паперу не забракне. Але він цього не зробить, він же не дурний, клятий старий дідуган, хай йому грець.

Ще під час останньої безсонної ночі Шацький окреслив те, що йому муляло. Сидів на кухні, прислухаючись, як донька перевертається з боку на бік, і визначав можливі версії подій — тепер принаймні із підозрюваним за ґратами. Версії відрізнялися дрібними деталями, але всі переконливо відповідали на питання «чому?», як у детективних романах. Велика кривда, невигойна ненависть, помста через багато років. Помста, запланована так, аби всі довідалися, що відбулося тут лютої зими Року Божого 1947-го. Так, як пояснював Клейноцький: знеславлення — це важливий елемент вендети, самого лише трупа замало. Отож Вільчур досягнув своєї мети, уся Польща говоритиме про нього та його кривду.

Таким чином, мотив був зрозумілим. Гірше виходило із відповіддю на питання «як?» Як цей старий, худий сімдесятирічний дідуган замордував трьох людей? Численні знаки запитання можна пояснити тим, що це був досвідчений сандомирський поліцейський. Завжди перший на місці злочину, він роздавав карти, віддавав наказ. Контролював допити й слідчі дії, власне, увесь механізм розслідування. Він слідкував за отриманням записів міського моніторингу, водночас продемонструвавши обізнаність у сучасних технологіях. А це пояснювало й акаунт на інформаційному сервері, і використання мобільного телефона для поінформування медіа. Шкода тільки, що мобілки так і не знайшли. Вільчур знав Сандомир як свої п’ять пальців, а це своєю чергою пояснює знання сандомирських підземель. Треба поговорити з Дибусом про це, коли хлопець опритомніє. Кому було відомо про їхні дослідження, чи брали в цьому участь міські служби, чиновники. Припускаючи, що Вільчур знав підземелля і те, що входи до них є в різних частинах міста, можна пояснити, як саме відбувалося перенесення тіл. Поліцейський у ролі винуватця злочину вирішував також питання про значок родла в руці Ельжбети Будник. Вільчур запхнув його в долоню небіжчиці, аби спрямувати підозру на Шиллера, бо тоді тінь упала б на Будника і на світло денне вийшов роман у сандомирських вищих колах. А це підтверджувало теорію Клейноцького про знеславлення.

Але цього мало, надто мало.

Шацький стояв на замковому дитинці, він любив це місце й краєвид, що відкривався з тераси на вигин широкої о цій порі року Вісли. Йому подобалося думати, що протягом кількасот років люди стояли на цьому місці й милувалися тим самим пейзажем. Ну, може колись він був кращий, неспотворений димарем склокомбінату. Довкола було повно людей, які виходили з поблизьких костьолів після меси. Святково одягнені, як це зазвичай буває в маленьких містечках: чоловіки в костюмах, жінки в жакетах неймовірних кольорів, хлопці в блискучих спортивних черевиках, дівчата — у чорних колготках, яскраво нафарбовані. Кожен зокрема й усі разом становили привід для кепкування. Проте Шацького ця картина розчулювала. Після стількох років життя у Варшаві він відчував, що там усе не так, що ця найогидніша метрополія Європи страшенно непривітна, а його сантименти до коричневих варшавських