Читати книгу - "Життєписи дванадцяти цезарів"

що боїться чогось іншого, а не меча. 2. Саме тому завжди жив у страхові та неспокої, шаленіючи від найменшої підозри. Говорять, що едикт про вирубування виноградників не впровадив у силу через віршики, що поширилися в народі:

Як виноградинка ти не гризи, а вина не буде, козле,

Вдосталь, щоб пити, поки в жертву тебе принесуть.

3. Цей сам страх спонукав його, незважаючи на всю свою пристрасть до нагород, відмовитися від нової почесті, яку спеціально для нього вигадав сенат: було видано постанову, щоб при кожному його консульстві на чолі процесії лікторів та прислужників ішли обрані за жеребом римські вершники в святковому одязі[823] та з бойовими списами. 4. З часом, однак, наближалася година очікуваної небезпеки, кожен день загострював його побоювання: тому й оздобив стіни портиків, де зазвичай прогулювався, каменем-фенгитом[824], аби про всяк випадок бачити відображення того, що відбувається у нього за спиною. Допитував підсудних лише наодинці та по одному, тримаючи їх кайдани у своїх руках. А щоб переконати всіх близьких, що навіть з добрих міркувань не варто зважуватися на вбивство патрона, засудив до смертної кари Епафродита, свого власного писаря, бо вважав, що той власноруч допоміг Неронові загинути після втечі.

15. Врешті, Флавія Клемента, свого двоюрідного брата, раптово вбив за найменшою підозрою майже під кінець його консульства, незважаючи на те, що він був неймовірно лінивий і що сам Доміціан відкрито називав його малих синів своїми наступниками, перейменувавши одного Веспазіаном, а другого Доміціаном: саме це й пришвидшило його загибель. 2. Упродовж восьми місяців бачили надзвичайно багато блискавок, і це породжувало чимало різних чуток, так що врешті він вигукнув: “Та бий вже, кого хочеш”. Блискавка влучила в Капітолій, в храм роду Флавіїв, у палац на Палатині та навіть у його спальню. З підніжжя його тріумфальної статуї буря зірвала напис та пожбурила його до сусіднього пам’ятника. Дерево, що піднялося, коли Веспазіан ще не приступив до влади, знову раптово впало. Протягом всього свого правління кожного нового року звертався до Фортуни Пренестинської і щоразу діставав сприятливі пророцтва: останнього ж разу отримав не лише нещасливе, а навіть згадувалося у ньому про кров. 3. Якось наснилася йому Мінерва, — до неї ставився дуже побожно — наче вона вже виходить із свого святилища і більше не оберігатиме його, бо Юпітер обеззброїв її. Та найбільше враження справило на нього провіщення і доля астролога Асклетаріона. Хтось доповів, начебто він передбачає і розповідає про майбутнє — той не заперечував, і коли його запитали, як помре він сам, то відповів, що його невдовзі розірвуть собаки. Доміціан тут же наказав його вбити, а щоб довести хибність пророцтв, розпорядився поховати того, як годиться[825]. Однак під час тілоспалення раптово налетіла буря, загасила вогонь і напівзгорілий труп розтягли собаки. Про це, разом з іншими буденними історіями, за обідом розповів імператорові мімічний актор Латин, що випадково проходив і побачив, що сталося.

16. Напередодні своєї загибелі відмовився їсти фрукти, що йому подали, наказавши відкласти їх на завтра, і додав: “Якщо лиш зможу їх спожити”, і звернувшись до ближніх, сказав, що Місяць наступного дня забагряниться кров’ю в сузір’ї Водолія і станеться щось таке, про що говоритимуть люди по цілому світові. А опівночі настільки був нажаханий, що аж зіскочив з ліжка. Відтак на ранок привели до нього віщуна з Германії: тлумачачи блискавки, він провістив зміну влади — Доміціан вислухав його і засудив до смертної кари. 2. Хвилюючись, роздряпав прища на чолі, так що бризнула кров — “Якби на цьому й скінчилося” — промовив. Тоді й запитав, котра година, і хоча була п’ята, якої боявся, йому зумисне сказали, що вже шоста. Зрадівши, та вірячи, що небезпека вже позаду, подався було приймати купель, але служник Партеній, що прислуговував у спальні, зупинив його, повідомивши, що хтось хоче негайно його бачити у невідкладній справі. Тоді розпустив усіх своїх слуг, увійшов у спальню, і там його й убили.

17. Про задум і проведення вбивства розповідають ось що. Змовники ще вагалися, коли і як здійснити задумане — чи коли купатиметься, чи коли обідатиме, і Стефан, управитель Доміцилли, який саме тоді перебував під слідством за присвоєння грошей, запропонував їм пораду й допомогу. Щоб уникнути підозри, ще за кілька днів до того обмотав ліву руку, наче вона в нього недужа, вовняною пов’язкою, а на призначену годину сховав у ній ножа. Тоді, вдаючи, що розкриває змову, дістав дозвіл увійти, і, подавши записку, вдарив Доміціана в пах, поки той у здивуванні читав. 2. Поранений ще намагався відбиватися, однак надбіг корнікулярій[826] Клодіан, а також Максим, вільновідпущеник Партена, і Сатур, декуріон охоронців спальні, та ще хтось із школи гладіаторів, і добили, нанісши ще сім ран. Свідком вбивства був хлопчина, що, як звичайно, прислуговував Ларам у спальні. Він також додає, що Доміціан, як тільки дістав перший удар, крикнув йому, щоб дістав кинджал з-під подушки і закликав служників, але при узголів’ї нічого не було, крім поножів, а двері виявилися зачинені. Тим часом імператор зчепився із Стефаном та повалив його на землю і боровся довший час, намагаючись то вирвати ножа, то видряпати очі закривавленими пальцями. 3. Тож убили його чотирнадцятого дня до жовтневих календ, на сорок п’ятому році життя, на п’ятнадцятому році панування[827]. Труп його винесли гробарі та поховали на кладовищі для простолюду. Згодом Филіда, його годувальниця, спалила тіло у своєму приміському помісті на Латинській дорозі, а рештки таємно перенесла в храм роду Флавіїв та змішала з прахом Юлії, доньки Тита, яку також виховувала.

18. Статуру мав досить високу, скромний вираз лиця поєднувався з повним рум’янцем, очі були в нього великі, однак зір мав поганий. Загалом, був гарний та пристойний, особливо в юності, хіба що пальці на ногах мав дуже криві. Згодом зіпсувала його вигляд лисина, а також повний живіт і тонкі гомілки, що схудли через тривалу хворобу. 2. Настільки був переконаний, що скромний вираз лиця сприяє йому, що якось вихвалявся в сенаті: “Принаймні, досі ви не скаржилися на мій вигляд і характер”. Але дуже переймався своєю лисиною, приймаючи як особисту образу, коли хтось закидав це комусь іншому жартом чи у сварці; видав навіть на честь друга книжечку про догляд за волоссям, написавши у ній на втіху йому і собі так:

Що ж ти, не бачиш, який я могутній та ще й уродливий?[828]