Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

ніколи не вистачало сили її терпіти. Я цього трохи соромлюся. Маргарета зв’язалася зі мною відразу після того, як ти опублікував свій матеріал про Залаченка, а мене саме виписали з реабілітаційного центру. Я був геть виснажений і морально, і фізично. А Марґарета хотіла говорити зі мною без кінця-краю. Вона була просто одержима. Тільки-но я бачив її номер на дисплеї, як уже почувався змореним. Я витратив досить багато часу, щоб відкараскатися від неї. Але тепер, думаючи про це, я все більше розумію її. Гадаю, вона буде рада поговорити з тобою, Мікаеле.

— Дасте її контакти?

— Звісно, дам. Зачекай трохи. То ти впевнений, що Лісбет і хлопчик у надійному місці?

— Упевнений, — відповів Мікаел, а подумки додав: «Принаймні я на це сподіваюся».

Він устав і обійняв Голґрена.

Коли Блумквіст вийшов на майдан Лільєгольмсторґет, його знову пройняло дошкульним вітром, і він, щільніше закутавшись у пальто, подумав про Камілу й Лісбет і ще чомусь про Андрея Зандера.

Мікаел вирішив зателефонувати йому й дізнатися, як ідуть справи з історією про зниклого продавця мистецьких творів. Одначе додзвонитися до Андрея не зміг.

Розділ 24

23 листопада, вечір

Андрей Зандер зателефонував Мікаелові, бо, певна річ, передумав. Звісно, йому хотілося випити з ним пива. Він навіть не розумів, як міг відмовитися від такого. Адже Мікаел Блумквіст був його кумир і головна причина того, що він подався в журналістику. Але, набравши номер, Андрей зніяковів і поклав слухавку. Ану ж Мікаел знайшов собі якусь приємнішу справу? Зандер не любив даремно турбувати людей, а надто Мікаела Блумквіста.

Тож він і далі собі працював, та, хоч як старався, нічого в нього не виходило. Слова просто не складались у щось хоч трохи пристойне, і за годину Андрей вирішив прогулятися. Чоловік прибрав на своєму столі й знову перевірив, чи не забув стерти з зашифрованого каналу все до останнього слова. Потім попрощався з Емілем Гранденом — єдиним, хто залишався в редакції, крім нього самого.

Еміль Ґранден загалом був цілком нормальний колега. За свої тридцять шість років він устиг попрацювати на каналі ТВ-4, а торік здобув велику журналістську премію в номінації «Виявник року». Проте Зандерові видавалося, — хоч він і намагався побороти в собі це відчуття, — що Еміль був чванькуватий і зарозумілий. Принаймні до таких молодих тимчасових працівників, як Андрей.

— Я вийду ненадовго, — промовив Зандер.

Еміль глянув на нього так, ніби хотів йому щось сказати, а потім, трохи погаявшись, відповів:

— Окей.

Тієї ж миті Андрей відчув себе нещасним, сам не розуміючи чому. Можливо, через Емілеве зверхнє ставлення, але, найімовірніше, через оту статтю про продавця мистецьких творів. Чому ж вона дається йому з такими труднощами? Очевидно, тому, що він прагне допомагати Мікаелові в Балдеровій справі. Усе інше бачиться другорядним. А ще Андрей почувався боягузливим слимаком. Ну, чого він не дозволив Блумквістові переглянути написане?

Ніхто не вмів так, як Мікаел, лише додавши чи прибравши кілька слів, поліпшити статтю. Та байдуже. Завтра Андрей гляне на власну роботу свіжим оком, а тоді покаже Блумквістові, навіть якщо текст вийде кепський. Зандер зачинив двері редакції й рушив до ліфта. Наступної миті він здригнувся, бо трохи нижче на сходах розгорталася драма. Спочатку йому важко було розібратися, в чому річ. Відтак він розгледів худорляву постать із запалими очима, що чіплялася до вродливої молодої жінки. Андрей завмер. Він усе життя терпіти не міг насильства. Відколи його батьків убили в Сараєві, він став страшенно полохливим і зненавидів бійки. Але тепер на кону стояла його самоповага. Одна річ — рятувати втечею власну шкуру, а друга — покинути ближнього в небезпеці. Тому він побіг униз із криком:

— Стій! Відпусти її!

Спочатку це видалося фатальною помилкою: чоловік із запалими очима витяг ножа, пробубонівши англійською невиразну погрозу. Зандер відчув, як йому підломлюються ноги, та все ж, зібравши рештки мужності, він просичав у відповідь шаблонну фразу з малобюджетних бойовиків:

— Get lost! You will only make yourself miserable.

Після кількох секунд бравури, зловмисник таки накивав п’ятами, наче побитий собака. Андрей з незнайомкою лишилися самі на сходах, і це теж скидалося на сцену з якогось фільму.

Спочатку вони обоє ніяковіли. Жінка була налякана й збентежена. Вона говорила так тихо, що Андреєві доводилось нахилятися, щоб розчути її слова, і тільки за якийсь час чоловік зрозумів, що сталося. Жінці довелося пережити пекельний шлюб. Кінець кінцем, вона розлучилась і жила тепер під вигаданим ім’ям. Проте колишній чоловік зумів її розшукати й час від часу посилав когось зі своїх посіпак домагатися її.

— Цей негідник уже вдруге за сьогодні напав на мене, — сказала вона.

— А яким вітром вас сюди завіяло?

— Тікала від нього — от і забігла. Але це не допомогло.

— Який жах!

— Не знаю, як вам віддячити.

— Та пусте.

— Я так стомилася від лихих чоловіків, — промовила вона.

— Я добрий чоловік, — поспішив запевнити її Зандер, відразу відчувши себе жалюгідним.

Не дивно, що жінка не відповіла, а просто розгублено втупилася в кам’яні сходи.

Андреєві стало соромно за свої нікчемні слова. Чоловік уже готувався дістати відкоша, аж тут жінка підняла голову й обдарувала його несміливою усмішкою.

— Я думаю, що так і є. До речі, мене звати Лінда.

— А я Андрей.

— Дуже приємно, Андрею, і ще раз дякую.

— І вам дякую.

— А мені за що?

— За те, що ви…

Зандер так і не спромігся закінчити речення. Серце йому несамовито закалатало об ребра, а в роті пересохло. Чоловік опустив очі долу.

— Так, Андрею? — перепитала Лінда.

— Провести вас додому?

І про це він також пошкодував.

Андрей злякався, що вона неправильно витлумачить цю пропозицію. Однак Лінда знову розквітла чарівною несміливою усмішкою і сказала, що поруч з ним почуватиметься в безпеці. Вони разом вийшли надвір і попрямували до Слуссену. Лінда розповіла, як великий будинок у Юшгольмі став для неї майже кліткою. Андрей відповів, що чудово розуміє її: він написав цілу низку статей про насильство над жінками.

— Ви журналіст? — поцікавилася вона.

— Я працюю в «Міленіумі».

— Ого! — вигукнула Лінда. — Чесно? А я велика шанувальниця цього журналу.

— Завдяки йому сталося чимало хорошого, — зніяковіло мовив Зандер.

— Це правда, — погодилась жінка. — Недавно мені трапилася чудова стаття про іракця, пораненого на війні. Він утратив роботу прибиральника в якомусь місцевому ресторані. Бідолаха обернувся на жебрака… А тепер він власник цілої мережі ресторанів. Я плакала, читаючи цю статтю. Який гарний стиль! Такі речі дають надію, що завжди можна повернутися…

— Це я написав, — признався чоловік.

— Жартуєте? —