Читати книгу - "Буремний Перевал"

Я скоренько зачинялася в себе, щоб не розчулитись. Я справді її жаліла, ви ці не думайте; але ж і місця свого не хотіла втратити. Нарешті якось вночі вона заскочила до моєї кімнати, перелякавши своїм криком:

«Скажіть містеру Гіткліфу, що його син помирає — цього разу я певна. Вставайте і скажіть йому!»

І вона вибігла геть. Із чверть години я лежала, прислухаючись, і мене аж тіпало. Та в домі наче все було тихо.

Вона помиляється, подумала я. Нічого з ним нема страшного. Не слід турбувати людей поночі — і я знов задрімала. Але мій сон перервало вдруге різке дзеленчання єдиного дзвоника, що в нас є: купили для Лінтона. Хазяїн гукнув мені, аби я подивилася, що там за халепа, і пояснила їм, що він не бажає ще раз таке почути.

Я передала йому слова Катрини. Він стиха вилаявся, а за кілька хвилин вийшов із запаленою свічкою і пішов до їхньої кімнати. Я рушила слідом. Місіс Гіткліф сиділа біля ліжка, руки складені на колінах; її свекор увійшов, підніс світло до обличчя Лінтона, поглянув, торкнув його, а потім звернувся до неї:

«Ну, Катрино, — сказав він, — як ви себе почуваєте?»

Її наче заціпило.

«Він тепер заспокоївся, а я звільнилась, — промовила вона згодом. — І я почувалася б добре, — продовжувала вона з гіркотою, яку не в змозі була приховати, — але ви так довго лишали мене наодинці у боротьбі зі смертю, що я відчуваю та бачу лише смерть! І почуваю себе, як сама смерть!»

Та вона й виглядала так, їй-богу! Я дала їй трохи вина. Гортон і Джозеф, що прокинулися через дзвінок та біганину і крізь стіну чули нашу розмову, тепер увійшли також. Джозеф, певно, був радий, що панич відмучився; Гортон начебто трохи засмутився. Щоправда, його більше цікавила Катрина: він раз у раз позирав на неї. Але хазяїн наказав йому вийти і лягати спати: впораємося, мовляв, без нього. Потім він звелів Джозефові віднести тіло до його кімнати, а мені повернутися до моєї. Місіс Гіткліф лишилась сама.

Вранці він послав мене сказати, що вона мусить зійти й вниз до сніданку. Вона була роздягнена, наче збиралася лягти, і сказала, що нездужає; воно й не було дивно. Я сповістила А про це містера Гіткліфа, і він відповів:

«Гаразд, облиште її, поки ми тут упораємося з похованням. Тільки час від часу заходьте спитати, чи їй не треба чогось; а як їй стане краще, скажіть мені».

За словами Зілли, Кеті лишалася нагорі два тижні. Та відвідувала її двічі на день і спершу пробувала знайти з нею спільну мову, але всі вияви її новоявленої люб'язності наразилися на горду і різку відсіч.

Гіткліф якось зайшов до неї — показати їй заповіт Лінтона. Той відписав усі свої статки і те, що колись було рухомою власністю його дружини, своєму батькові. Бідолаху змусили до цього чи то погрозами, чи вмовляннями, під час тижневої відсутності Катрини, коли помер його дядько. Землею, як неповнолітній, він не міг розпоряджатися. Проте містер Гіткліф закріпив її за собою як спадок від дружини й сина, — думаю, це законно. Як би там не було, Кеті, не маючи ні грошей, ні друзів, не зможе оскаржити його права.

— Ніхто, крім мене, не підходив до її дверей, — розповідала Зілла, — і ніхто не питався про неї. Вперше вона спустилася вниз у неділю опівдні. Принесла їй обід, а вона почала верещати, що більше не може сидіти в холоді. Я сказала, що хазяїн збирається до Трашкрос-Грейнджу, а ми з Ерншо начебто не заважаємо їй спуститись; тому тільки-но вона почула, як стихає вдалині тупіт копит, одразу ж з'явилася — вся у чорному, жовті кучері гладенько зачесані за вуха, як у квакерші: вона не змогла як слід розчесати їх.

Ми з Джозефом у неділю зазвичай ходимо до каплички (ви знаєте, у церкві зараз немає священика, — пояснила місіс Дін, — то вони якийсь молитовний дім у Гімертоні — чи то баптистський, чи методистський — називають капличці кою). Джозеф пішов, — продовжувала Зілла, — ну, а я вирішила зостатися вдома, так воно якось пристойніше. Все ж таки краще, як за молодими приглядає хтось старший; а Гортон, при всій його сором'язливості, аж ніяк не взірець гарної поведінки. Сказала йому, що його кузина, можливо, У прийде з нами посидіти, а вона звикла, щоб Божий празник поважали — то хай він покине свої рушниці та всяку іншу роботу, коли вона прийде. Він зашарівся, почувши ці слова, і почав обдивлятися свої руки й одежу. Мастило та порох були прибрані з очей тої ж миті. Було видно, що він надумав запропонувати їй своє товариство, і, як я здогадалася, хотів мати пристойніший вигляд. Тому, засміявшись, як ніколи б не сміялася при хазяїні, я мовила, що допоможу йому, якщо він хоче, і покепкувала трошки з його переляку, а він насупився і ну лаятись!

— Ви, місіс Дін, — вела далі Зілла, побачивши моє невдоволення, — мабуть, гадаєте, що ваша панянка надто шляхетна для містера Гортона. Може, ви й праві, та, присягаюся, я була б вельми рада трошки збити з неї пиху! Ота її вченість та манери — чим воно їй тепер поможе? Вона така ж бідна, як ми з вами, навіть бідніша, як на те пішло: у вас-бо є якийсь капіталець, та й я щось відкладаю потрошку.

Гортон дозволив Зіллі допомогти йому; і вона лестощами повернула його в добрий гумор. Тому коли Катрина прийшла, він майже забув свою образу і постарався — як запевняє покоївка — бути люб'язним.

— Місіс увійшла, — розповідала вона, — холодна, що крига, і поважна, мов принцеса. Я встала і запропонувала їй своє крісло. Ба ні, вона лише скривилась у відповідь на моє уклінне прохання! Ерншо також підвівся й запросив її сісти на лаві, ближче до вогню: сказав, що вона, мабуть, геть охляла.

«Я вже понад місяць як «охляла», — відповіла вона, вимовивши це слово якомога зневажливіше.

Вона взяла собі стільця й поставила його подалі від нас. Зігрівшись, вона почала роззиратися довкола і побачила на полиці для посуду кілька книжок. Дівчина відразу ж зіп'ялася й на ноги і потяглася за ними, але вони лежали надто високо. її кузен деякий час стежив за її намаганнями і зрештою наважився їй допомогти; вона підставила пелену, а він покидав туди перші-ліпші книжки, що трапилися під руку.

Для хлопця це був значний успіх. Вона йому не подякувала. Проте його тішило вже те,