Читати книгу - "Чарівні створіння"

що казати — деякий час я вірила теж. Але ми живемо в різних світах, і в моєму одного бажання замало. Самих мрій недостатньо, — вона не підводила очей. — Ми надто різні.

— І це зараз ми занадто різні? Після всього, через що нам довелося пройти? — я підвищив голос, і до мене обернулося кілька учнів. На Ліну вони й уваги не звернули.

«Ми справді різні, бо ти смертний, а я чародійка. Наші світи можуть перетинатися, але ніколи не зіллються в один. Не можна жити в обох світах водночас».

Я зрозумів, що вона мала на увазі себе. Емілі, Саванна, хлопці з баскетболу, місіс Лінкольн, містер Гарпер, «Янголи-охоронці» — усі вони зрештою отримали те, чого хотіли.

«Ти так кажеш через дисциплінарний комітет? Не дозволяй їм…»

«Ні, не через комітет, через усе решту. Я тут чужа, Ітане. А ти — ні».

«Ага, значить, тепер я такий, як вони! Ти це мала на увазі?»

Вона заплющила очі, і я мало не навіч побачив, як у голові в неї плутаються думки.

«Я не кажу, що ти такий, як вони, але ти один з них. Ти прожив тут усе життя і житимеш далі після мого обрання. Знову ходитимеш цими коридорами й вулицями, навіть якщо я буду не тут. Ти залишишся, і хто знає, скільки ще років туї пробудеш. А ти сам казав — у гатлінівців чудова пам’ять».

«Два роки».

«Що?»

«Я пробуду тут іще два роки».

«Два роки — задовгий строк, щоб гратись у невидимку. Повір, я знаю».

Ми стояли мовчки, а вона відривала смужки паперу від спіралі блокноту:

— Я втомилася боротись. І вдавати, що нормальна, теж.

— Ти не можеш здатися! Не зараз! Після всього, що сталось… не дай їм перемогти!

— Вони вже перемогли. Вони перемогли того самого дня, коли я розбила вікно.

Ліна здавалася. З її тону я зрозумів, що вона втомилася не лише від школи.

— Ми розходимося? — затамувавши подих, запитав я.

— Будь ласка, не ускладнюй ситуацію! Я теж цього не хочу…

«Тоді не роби цього».

Я не міг дихати, не міг думати — для мене знову зупинився час, як тоді, на День подяки. От тільки цього разу мова йшла не про чари, а якраз навпаки.

— Я думаю, так буде простіше. Моїх почуттів до тебе це не змінить усе одно, — вона підвела до мене великі смарагдові очі, повні сліз. А потім розвернулася й побігла по коридору, де зараз стояла така тиша, що можна було би почути, як падає олівець.

«З Різдвом тебе, Ліно».

Однак відповіді не було. Вона пішла, а я не зміг би звикнути до цієї думки ні за п’ятдесят три дні, ні за п’ятдесят три роки, ні за п’ятдесят три століття.

* * *

За п’ятдесят три хвилини я самотньо дивився у вікно серед гамірної їдальні. Пояснення зайві. Гатлін затягнули сірі хмари, та снігу можна було не чекати. У нас не сніжило роками, а точніше — відтоді, як мені виповнилося дванадцять. Усе, на що ми могли розраховувати, — це зо два сніжні дні на рік.

Я страшенно хотів снігу. А ще — відмотати час назад і повернути розмову в коридорі, сказати Ліні, що мені байдуже до міста, до того, ненавидить воно мене чи ні. Я ж бо раніше блукав, а вона знайшла мене в моїх снах і згодом — на шосе під дощем. Могло здатися, що це я весь час намагався урятувати Ліну, але насправді вона врятувала мене, і я не був готовий до того, що вона розірве стосунки просто зараз.

— Здоров, чувак, — навпроти мене за столиком з’явився Лінк. — А де Ліна? Я хотів їй подякувати.

— За що?

Лінк дістав з кишені згорнутий шматок сторінки з блокнота:

— Вона написала мені пісню. Круто, еге ж?

Я й дивитися на неї не хотів. Виходить, Ліна не розмовляла зі мною, але спілкувалася з Лінком!

Лінк потягнув шмат непочатої піци у мене з тарілки.

— Слухай, хотів тебе попросити.

— Звісно. Про що?

— Ми з Ридлі вирішили поїхати на канікули до Нью-Йорка. А якщо хтось запитає, то скажеш, що ми в церковному таборі в Саванні.

— У Саванні немає церковного табору.

— Так, але моя мати цього не знає. Я казав їй, що записався, бо там грають баптистський рок.

— І вона повірила?

— Вона якась дивна останнім часом, але чи мені не байдуже? Відпустила, та й усе.

— Слухай, байдуже, що сказала твоя мама! Їхати все одно не слід. Ти дечого не знаєш про Ридлі. Вона… вона небезпечна. З тобою щось може статись…

У Лінка засвітилися очі. Я ще ніколи не бачив його таким раніше. Хоч у принципі, я взагалі давно його не бачив. Я весь час поводив з Ліною, думав про Ліну, про книгу, про день народження — про все, навколо чого обертався мій світ іще годину тому.

— То я ж на це і сподіваюся! Я й сам на неї запав. Щось вона зі мною робить, чувак, — по цих словах він стягнув з моєї таці рештки піци.

Ще якусь мить я вагався, розповідати Лінку про все чи ні. Спочатку в нас не було секретів. Ліна, її родина, Ридлі, Женев’єва, Ітан Картер Бейт… чи віритиме мені Лінк і далі? Інколи розумієш, що забагато вимагаєш навіть від ліпшого друга. Я не міг його втратити, ні, тільки не сьогодні, не зараз, і так само не міг відпустити в Нью-Йорк разом з Ридлі.

— Слухай, друже. Ти маєш мені повірити. Не водися з нею — вона просто тебе використовує. Тобі ж буде боляче.

Лінк зім’яв у долоні банку «коли»:

— A-а, ясно. Якщо зі мною тусується найкрутіша чикса міста, то вона обов’язково мене використовує. Ти що, один такий вродився, щоб чіпляти гарячих дівчат? Відколи це ти так запишався?

— Я не про те…

Лінк підвівся з-за столу.

— Мені здається, ми обоє знаємо, про що ти. Забудь, я нічого в тебе не просив.

Запізно. Ридлі вже вселилася в Лінка, і можна було до нього й не говорити. Але ж я не міг втратити й свою дівчину, й свого ліпшого друга воднораз!

— Чекай, я ж зовсім про інше. Звісно, я нічого не скажу, та й твоя матір навряд чи до мене заговорить.

— Круто. Ех, важко мати найкращого друга, не гіршого ні розумом, ні фейсом, — Лінк узяв з моєї таці коржик і розломив його навпіл. Цей коржик міг бути тим самим брудним шоколадним батончиком,