Читати книгу - "Мій тато — кілер"

Бауер — людина, яку ми найменше сподівалися тут побачити.

— Здоровенькі були, — сказав він.

— Привіт.

— Ми чекали вас.

— Ми?

— Ходімо.

І він повів нас у туман. До десятка складених один на одного мішків. До сидячих на одному з них Марини і її вітчима.

— Нам не варто їхати в Японію, — немов вибачаючись, промовив Володимир Михайлович.

Та про що йдеться!

— Таточку! — закричала Марина, через мить повиснувши на мені.

«Маринонько»… — як розповісти про те, що я відчував у той момент? Біль, щастя і радість.

— На місце вбитих босів, — продовжував Володя, — чиї гроші ми віддали японцям, прийдуть інші. І тоді вони зажадають назад свої мільярди.

— Яка я рада.

— Який я радий.

— Буде війна, — сказав Бауер.

— А я вже думала…

— Давай домовимося, що б не було, зі мною нічого не станеться. Ні за яких умов.

— А нам краще не брати участь у ній, — сказав Володя.

— Татку…

— Мариночко…

— А що в цих мішках? — запитав Сашко.

— Гроші. Мільйонів двісті, двісті п’ятдесят…

— Так?

— І якщо ви не проти, — продовжував вітчим, — скласти нам компанію і зникнути разом із нами так далеко, щоб ніхто ніколи не…

— Ми не проти? — запитав я в Марини.

— Звичайно, ні.

— Тоді в мене є ідея…

Епілог

Сніг ішов уже сто вісімдесят четвертий день. А треба було валити дерева і перетягувати їх частинами до того малесенького села, у якому я жив.

Запряжні собаки вже навіть не скиглили від утоми. Руки стали шорсткими від мозолів і саден, а по тілу розповзалися сині блискавки порваних жил.

Але взимку тут не було інших розваг. Крім як ходити на полювання, намагатися розтопити замерзлу в трубах снігоходів олію і валити ліс на дрова. У цьому селі на краю засніжених сосон, які впираються в небо.

* * *

Село…

* * *

Он дерев’яний будинок Володі. Ген там — хатина Бауера і його псевдоіндіаночки-скво, яка вивчила вже двадцять сім українських слів. Там, на горбку, будинок Сашка і його дружини Джуді, української емігрантки в якомусь там поколінні, яка приїхала з Канади.

А біля струмка прикрашений лосиними черепами будинок Дмитра.

Оцю хатину із сателітарною антеною ми побудували для Марини. Ще на початку зими. Адже їй так хотілося мати свій будинок.

— Прикольненько, — сказала Маринка, так жодного разу і не залишившись ночувати в ньому.

Та й навіщо, якщо вона проводить ночі в домі вітчима чи в будинку, який я спорудив для себе і Юкіко?

Але в мене все-таки частіше.

А в Юкіко мають народитися двійнята. А значить, у Маринки дуже скоро з’являться брат і сестра.

Ми жили тут другий рік, і нам тут подобалося.

* * *

Обрій, складений з величезних засніжених скель. І завмерла ріка. Берег від берега — три дні шляху.

Юкон — територія на північному заході Канади. 536,4 тисячі квадратних кілометрів. Населення — 24 тисячі чоловік (пер. 2003 р.). Адміністративний центр Whitehorse (Уайтхорс) — п’ятнадцять тисяч мешканців.

Чи річка на Алясці: «3700 км. Площа басейну 855 тис. км3. Головна притока Танана».

Кінець

Оглавление Пролог КНИГА ПЕРША   Частина