Читати книгу - "Діаболік"

доброму гуморі. Коли він побачив мене, в його очах спалахнув вогонь бажання. Я знаходила різні приводи, щоб уникати погляду тих очей — уникати його, незважаючи на те що він заполонив усі мої думки.

Одного дня, коли я підтягувалася, я помітила, що Тайрус спостерігає за мною, стоячи в дверях.

— Ти не можеш уникати мене вічно, — промовив він.

Я зосередила всю увагу на точці між його очима, намагаючись не дивитися йому у вічі.

— Не розумію, про що ти.

— Що трапилося? Я знаю, щось не так.

Я зістрибнула на землю й почала віджиматися від підлоги, вдаючи, що не помічаю його. Це було те саме, що розвернутися спиною до Супернови. У моїй уяві він яскраво сяяв. Я кістками відчувала його присутність.

— Це через те, що я поцілував тебе? — він підійшов і став переді мною. — Це хвилює тебе.

— Я не хвилююся, — видавила я із себе з презирливою посмішкою, відштовхуючись від підлоги. Моя шкіра блищала від поту. Він стояв так близько, що я відчувала тепло його тіла. — Я сердита.

Його брови злетіли вгору.

— Чому?

— Я не така, як ви. Я не в змозі відчувати те, що й ви, Ваше Високопреосвященство.

На його вустах промайнула ледь помітна посмішка.

— Я так не вважаю. Коли ми відлітали з Люміни, ти була переповнена почуттями.

— Ви так думаєте? — я була рада, що мені вдалося промовити це байдужим тоном. — Тоді я повинна вибачитися перед вами за те, що ввела вас в оману, Ваше Високопреосвященство.

Він схопив мене за руку, обпаливши своїм дотиком.

— Тайрусе, чорт забирай. Я просив називати мене по імені.

— Це непристойно.

— До біса пристойності, Немезідо! Ми ніколи не зважали на них.

— Звідки взялося це «ми»? — я вирвала свою руку і відвернулася. — Я не людина, Тайрусе, — я виплюнула це ім’я, розвернувшись обличчям до стіни. — Я не здатна любити. Я не можу бути пасією, коханкою або компаньйонкою. Це не те, ким я є, я не здатна на подібне, — я знову повернулася до нього. — Ти хочеш, щоб я була тим, ким я не є. Ти просиш про неможливе.

Він нічого не відповів, але його обличчя зблідло. Його вигляд після недавньої хвороби стривожив мене, а я не хотіла переживати це почуття. Я взагалі хотіла нічого не відчувати, як і належить Діаболіку.

Він підійшов і різко притягнув мене до себе, його губи шукали мої. Цей поцілунок був вимогливим. Його сильні руки стисли мене в обіймах, міцно притискаючи до його тіла.

На якусь божевільну, незабутню мить він знову переміг мене. Відчувати його після стількох днів жадання... Здавалося, ніби я уві сні і спостерігаю за собою збоку. Це було те, чого я так бажала. Це було все, чого я бажала...

І це все можна втратити за одну мить.

Чорний, задушливий страх вирвав мене із заціпеніння. Я відштовхнула його.

— Досить! Ви забагато від мене хочете. Хіба ви попросите собаку створити для себе витвір мистецтва? Хіба ви попросите Служницю написати вірш? Я не можу цього зробити. Я не здатна на справжні почуття. Я ніколи не буду такою, як ви хочете. Змиріться із цим. І припиніть це.

Вираз обличчя Тайруса став відстороненим, на нього знову наповзла обережна маска. Якусь мить він вдивлявся в моє обличчя тим спокійним поглядом, що проникав повз усі мої захисні механізми.

А потім він ствердно кивнув головою.

— Гаразд, — тихо промовив він. — Я більше не нав’язуватиму свою прихильність тому, кому вона не потрібна. Віднині я залишу тебе у спокої.

— Це все, чого я прошу, — я відвернулася від нього і продовжила тренування. Я гостро відчувала його присутність, доки він нарешті не пішов.

Ми більше не влаштовували тренувальних боїв, і до кінця подорожі наші розмови не виходили за межі елементарного обміну люб’язностями. Тайрус став таким відстороненим і ввічливим, що мені було б легше, якби він сердився. Щоразу, коли ми перебували в одній кімнаті й повітря між нами ніби замерзало, я намагалася переконати себе, що це саме те, чого я хотіла. Мені було байдуже до подібної тривожної й болісної порожнечі.

Тим не менше, я не могла позбутися цього відчуття.

Мабуть, Тайрус і Дедлі були не єдиними жертвами Люміни. Ця тривожна потреба, що запалила в мені іскру життя після нашого відльоту з планети, була схожа на смертельну хворобу.

Але я зможу вилікуватися. Урешті-решт, я була Діаболіком, а в Діаболіків немає душі. Усі це знають. І я більше ніколи не буду настільки дурною, щоб думати інакше.

36

КОЛИ МИ З ТАЙРУСОМ повернулися до Хризантеміуму, на його честь влаштували свято. Імператор особисто вийшов привітати нас у «Валор Новус»,