Читати книгу - "Пульсари"

а я ховаюся од вітру за тобою, а завтра міняємося місцями. Наука інтернаціональна! Геть смугасті стовпи! Хай живе розум! Ну, це я так… розчулився. Все-таки момент міжнародний і урочистий. Нам, чорноробам, мітингів не влаштовують.

Альберто нахилився і мовив довірливо:

— Пробач, що наші головотяпи хотіли тебе заарканити… Я, коли дізнався про це, спати не міг. А старого Феліче мало удар не вхопив.

— В одному нашому приморському місті кажуть: а щоб той, хто лихе згадає, на одну зарплату жив! — Тихін обняв Альберто.

КРІЗЬ СЛЬОЗИ

На превелике здивування, Віталик не ревів тигром і не буянив. Більше того, на третій день свого автономного життя він відмовився від жіночого молока, а в кінці тижня поповз рачки до дверей, зіп’явся в стойку і визирнув у коридор.

— Що ж ви хочете? Щоб він ріс, як немовля? — захищала «дитя» Іванова, й сама не менше здивована його діями. — У нього ж сформоване тіло дорослої людини. Він скоро й мотоцикл попросить.

 — І все-таки незбагненно, — бурмотів хірург, і од збудження відмолоджувалося його обличчя, і навіть ніс не здавався тепер таким похмурим. — Незбагненно. Мозок чистий, ще в ньому не записано про мотоцикл, двері й повзання…

— А як же лоша через дві години після народження спинається на свої ніжки-соломинки й знаходить молоко? І чому ви вважаєте, що лише в мозку записується інформація? Адже доведено, що молекули таких речовин, як рибонуклеїнова кислота і деяких поліпептидів, теж акумулюють інформацію, а вони ж по всьому тілі є, і в старій Віталиковій руці теж. — Не професорові пояснює Іванова, вона сама весь час у роздумах, хоч, здавалося, зараз і відпочити можна — клопоти перебрали на себе інші.

Тільки ж думка не вимикається, як верстат робітника із закінченням зміни, — Ірина навіть рада такому співбесіднику-опонентові. Може, у цій дискусії з’явиться впевненість, що виростили повноцінну людину.

— Навички, набуті природним Віталиком упродовж життя, — викладала вона свою версію, — могли бути записані у вигляді певного хімічного коду в сполуках, що відповідають за пам’ять, і не виключено, що ті сполуки містились і у відокремленій руці. В процесі росту нового організму інформація розмножувалась, поширювалася, перезаписалася вона і в головному мозку. Цим і пояснюється досить пристойна поведінка нового Віталика. Я навіть думаю, що вже можна зняти варту психіатрів з його палати.

— Е ні, Ірино Олексіївно, — енергійно заперечив професор, — тут ви не втручайтеся. Первинну інформацію він має, інстинкти здорові, як у лошачка, що звівся на ноги, — це прекрасно. Але ми ще не знаємо його розумової потенції… А як вискочить у вікно та автокатастрофу спричинить? Учора он няню схопив, насилу вирвалася.

— Дитячі інстинкти, немовля теж маму хапає.

— А як спрацюють інші інстинкти? Тіло ж у нього розвинене по-дорослому. Добре, що хоч не реве та не б’ється. А що Верхуша каже? Все-таки біологічне світило.

— А що він каже?.. Нічого. Теж гіпотези. Втішається думкою, що його наукові знання записані не лише в мозку, а й закодовані в руці. Пропонує відрізати її і виростити нового Верхушу. Мовляв, двійник знатиме все, що набув старий за життя, але ж матиме час і фізичні сили подвоїти знання. А потім з руки двійника виростити ще багатшого на досвід Верхушу…

— Ну, а ви що на це?

— Те, що й ви… Ми з Марією зараз описуємо незалежно одна від одної, як космонавти, кожну хвилину, кожну свою дію, щоб якомога об’єктивніше доповнити щоденник експерименту… Людина виростає, мов виноград із чубука. Чи можна сьогодні в таке повірити?

— А те, що із заморожених на роки коров’ячих ембріонів вирощують нормальних телят, вас уже не дивує? — Руслан Максимович по-доброму заздрив своїй колезі — її рішучості і її сумнівам. Його вразила затятість Іванової ще тоді, коли вона раптом кинула хорошу роботу-шановану і добре оплачувану, й подалася до університету. Він тоді, на диво, тяжко пережив розлуку з колегою. І не тільки тому, що звик щодня бачити маленьку, зграбну постать Ірини, неслухняне чорне пасемко, що вибивалося з-під її стерильної шапочки, чути її розпачливі й сердиті слова про те, що не може вона більше бути катом і вбивати ненароджені життя, — не тільки тому. З переходом Іванової до університету Руслан Миксимович раптом відчув, що він би не зміг отак рішуче все кинути в ім’я несформульованої ідеї. Взагалі він не з слабосилих і не з лякливих, — коли треба, то і ступне рішуче, і пожертвує щедро. Але ж то коли треба, коли, власне, й вибору немає. А чи не надто він раціоналіст? Адже в душі, десь у найглибшому закапелку, він таки заздрить Ірині, її відчайдушності, і палко схвалює все, зроблене нею, розвіює сумніви, шукає для неї аргументацію: — Ви, Ірино Олексіївно, йшли паралельно з тими зоотехніками, тільки щепили не до живої, а до графітової матки, — от і вийшла якась гідропоніка. Про технічні труднощі тільки ви можете розповісти. Принципових перепон біологічного порядку для таких чудес я не бачу, тому і не дивуюсь. Диво вимагає емоцій, а коли в руках скальпель, то не до них. Як розріжеш черевнину, таке буває знаходиш, що відьомські витівки видаються дитячими забавками. Наш брат не має права на емоції. Он чули? У суміш клітин посіяли вірус Сендая. Так почали зливатися і давати життєздатне потомство клітини зовсім різних організмів, наприклад, миші і людини, і — навіть! — рослини й тварини. Я бачу страхіття — гібрид баклажана з акробатом… Хоча… Барон Мюнхгаузен уже спостерігав, як на голові оленя росло вишневе дерево… І не тільки Верхуша може мріяти про двісті років життя, реальними стають і тисячолітні експедиції космонавтів. — Руслан Максимович зітхнув, помовчав і стишено проказав: — Якби оце виростили мені Тихонового двійника, тільки щоб заново