Читати книгу - "Янголи, що підкрадаються"

цілком надійні дані. Ти, до речі, знаєш, скільки років твоєму Хосе?

— Він не мій, але… приблизно. У дев’яностому році йому було двадцять, отже, зараз — десь двадцять шість, так?

— Ні. Тридцять три. І живе він тут за липовими документами.

Дана безсило гепнула на стілець поруч із Денисовим.

— І все одно це ще нічого не доводить.

— Я люблю твою впертість, нагідко. Ти підеш зі мною до дона Мігеля? Нам призначено на дванадцяту.

— Ну, ти ж до лікаря так і не пішов…

— Мені вже краще.

— Дуже добре. А мене запрошено?

— Так. Я нарешті представлю тебе, як свою дружину.

— Боже мій, я вже помираю від щастя! А як же Сава?

— А він — мій друг. Чудова гра слів, правда?

* * *

Сеньйор Мар’яно не змусив їх чекати. Його кабінет, двері до якого відчинила привітна секретарка років п’ятдесяти, просторий, світлий, уздовж стіни був заставлений зручними, але недорогими кріслами, середина ж була порожня, без звичних у таких випадках столів для нарад чи невеликих журнальних столиків. Сам дон Мігель, сивий, як голуб, старий, що сидів спиною до вікна за сірим столом, упіймав здивований погляд Неждани на ту пустку посеред кімнати, підвівся і, простягаючи їй руку, пояснив:

— Тут часто бувають діточки на візках — нічого простір захаращувати, — він говорив з іноземним акцентом, ледь-ледь помітним і дуже милим. — Маріє, кави нашим гостям. Твоєї, фірмової. Я — Мігель Мар’яно, а ви, очевидно, подружжя Жакявічюс? Пані…

— Дана. А це — Денис.

— Чим можу служити? — дон Мігель дочекався, доки сяде жінка, і теж важко опустився на стілець. Кава з’явилася дуже швидко, однак, чекаючи її, всі мовчали — налаштовувалися на розмову. — За вашими словами, це стосується фонду «Діти Божі», і справа неприємна… На нас що, — старий криво усміхнувся, — знову податкова хоче наїхати? Чи вже поліція?

— Я бачу, — вступив Ден, — що ви добре знайомі з нашим сленгом.

— З тієї миті, коли моя нога ступила з трапу літака на українську землю, — сеньйор Мар’яно закашлявся, — і дотепер, певно, не було такого дня, щоб мене у чомусь не підозрювали. Говорили, що я торгую дітьми, як грушами на базарі, що відмиваю гроші, що…

— Саме тому ми тут, — озвалася Дана.

— Через відмивання грошей?

— Ні. Через торгівлю дітьми.

Дон Мігель помовчав, а потім із відчутними сталевими нотками в голосі мовив:

— Я був би вам дуже вдячний, якби ви залишили мій кабінет.

— Що ж, це можна, — охоче погодився Денис. — Я працюю на латвійське бюро Інтерполу, а співпрацюю з українським бюро, я ніхто, і не маю ніяких прав набридати вам. Тому піти звідси для мене не проблема. Можете навіть надати мені необхідне прискорення. Я лише боюся, що після мене сюди прийдуть співробітники СБУ. Особисто я переконаний, що ви не причетні до тих злочинів, які кояться під дахом цього фонду. Та я не уявляю, як поділитися своєю впевненістю з тими хлопцями…

— Це — мій фонд. Якщо під його дахом коїться щось таке, про що я не знаю, мені лишається хіба що застрелитися!

— Ну навіщо ж так категорично? — скрадливо промовив Ден. — У вашому фонді сорок відділень?

— Сорок два. Щойно відкрилися представництва в Індії та Руанді.

— Тим більше… хіба одна людина здатна все це контролювати?

— Сеньйор Жакявічюс…

— Прошу вас, просто — Денис.

— Ні. Це звертання для друзів, а ви мені не друг.

— Та хтозна…

— Отже, сеньйор Жакявічюс, що ви про мене знаєте? Себто чим я в житті займаюся?

— О, дайте пригадати… Автомобільні, нафтопереробні та сталеливарні заводи, риболовецька флотилія, нафтові танкери — класні штучки, чи не так? Трохи великої рогатої худоби — ви ж експортуєте м’ясо, правда? Кавові плантації, агава… що ще… а, так, ще вас підозрюють у зв’язках із колумбійськими наркобаронами.

— Це доведено? — сірі очі сеньйора Мар’яно перетворилися у дві вузенькі щілини.

— Ні.

— Тоді навіщо ви це згадали?

— Ви спитали, що я про вас знаю.

— Гаразд. І вам відомо, які в мене статки?

— Само собою, Боже, а як же інакше? Бажаєте чути чистий прибуток сім’ї Мар’яно чи товарообіг вашої імперії?

Дон Мігель кивнув:

— Добре. Професійно. А тепер скажіть, як, на вашу думку, я міг би стати мільйонером — так це зараз красиво називається? Ні, як же… в часи моєї молодості це звалося просто — «багата людина». О, так — мультимільйонером! То міг би я ним стати, не контролюючи все й особисто?

Денис довго мовчав, перш ніж зронити:

— Вибачте.

— Прийнято. Зараз я вже не в бізнесі. Я для цього застарий. Бог благословив мене синами… троє синів, і доньки. Мої діти працюють, уже й онуки працюють — я насолоджуюся плодами того, що посіяв… багато років тому. Але й досі, сеньйоре Жакявічюс, я контролюю все,