Читати книгу - "Поїзд, що зник"

171
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 106
Перейти на сторінку:
товаришу генерал.

- Вже цікаво. Ви і Сирота залиштеся, решта вільні.

Ми пересіли в крісла, які ще зберігали тепло військових дуп і Генерал наказав Старому:

- Викладайте міркування.

- Єсть! Те, що військові особісти у нас під ногами крутяться - то не новина. Згадайте, як вони нам свого фаршированого прапорщика зіпхнули, як вони нам під час засідки на голови падали без попередження… що з ними зробиш? Але пацана з інтернату таки повісили, товаришу генерал. Експертиза оце годину тому прийшла. Гарно повісили, професійно. Це раз. Друге: професійно вести зовнішнє спостереження вони не тягнуть, а от оптика у них така, що немає навіть у Якова Давидзона.

- А це ви звідки знаєте?

- Проконсультувався особисто, по старій партизанській пам’яті. Каже, такий “телевик” в Радянському Союзі є тільки у Пєскова з “Комсомолки” - і то йому японці дали замість гонорару за видання його книг у себе.

- Так Давидзон же колись вихвалявся, що він усі фотографії ще довоєнним ФЕДом робить.

- Ну, з отим своїм ФЕДом, товаришу генерал, він справді до нас у партизанський загін прилітав. А зараз, коли все Політбюро перед ним на парадах виструнчується, так у нього техніка - ого-го! На фотокора номер один грошей не шкодують. Але і він не зняв би так чітко Сироту на цвинтарі з такої відстані.

- Нічого собі! - не стримався я. - А може, то мене з американського супутника клацнули? Кажуть, у них така техніка, що номери автомобілів фіксує з орбіти.

- Сирота, цить зі своєю обізнаністю! Не перебивай старших за званням. Так от, товаришу генерал, щось воно купи не тримається. І потім - чому Контора мовчить? Спочатку Сирота у їхні справи вліз, як ведмідь на пасіку, тепер от ми гуртом їхню військову філію - особістів відмотузили так, що мама не пізнає. А вони мовчать! Дивно все це. Більш ніж.

- Ніж що?

- Розумієте, особісти, вони хоч і військові, але КДБ. Тобто, більше КДБ, ніж армія. А в Конторі, ви самі знаєте, тиснуть на психіку, не виключаю. Але щоб отак, ні сіло, ні впало нещасного пацана придушити… Ні, вони на таких справах ще за Берії обпеклись… але тоді запитання: якщо не вони, то хто?

Наш Генерал не був би нашим генералом, якби не вмів уникати прямих відповідей там, де вони небажані. Вочевидь, навчився у високих коридорах.

- Я пам’ятаю, товариші, колись у Львові в забігайлівці на Краківській хорошу фразу почув: “Мухи окремо, котлети окремо”. Так от, є справа з отим, що зник, воскрес і знову помер. Це окремо. А є спроба поки що невстановлених фігурантів добряче помститися Сироті за якісь його старі справи. Звідси вбитий хлопчина. Це теж окремо. Нарешті, є два придурки, хворі на голову, яких ми знешкодили. Це вже зовсім окрема справа. Так я бачу. Поки що. А там видно буде. Потрібна інформація, вона як те лайно - обов’язково спливе.

На тому порішили і розійшлись.

Осінь цього року була справді золота, тепла і довга. А тому більшість серйозних київських блатних затрималась на ЧБК і ПБК (Чорноморський берег Кавказу і Південний берег Криму: поширені в ті роки абревіатури - авт.) вигрівати зароблений на зонах радикуліт чи ревматизм. Тому у нас в Управі серйозних справ було небагато і я міг годинами розважатися, розкладаючи у себе, як пасьянс сотню карточок, на які я повиписував окремо дані про людей, що зникли п’ять років тому у незбагненний спосіб. Тим більше, що обурена батьківська та педагогічна громадськість спецінтернату чомусь не поспішала здіймати хвилю народного гніву аби змести з лиця землі того гада Сироту, котрий замордував дитину до зашморгу.

Дивнії діла творилися навколо! За набагато менші прогрішення на мене у високі інстанції такі доноси катали - куди тобі твій Достоєвський. А тут раптом тиша. Незбагненно!

Нагадав про себе майор, син старшого машиніста метро. Подзвонив з бюро перепусток, попросив спуститися, забрав мене у свою “Волгу” і лише на Петровській алеї в затишному куточку загальмував і виклав інформацію:

- Мене вчора запросили на Володимирську у республіканську Контору. Щоправда, не до головного, до його заступника, достатньо інтелігентної людини. Він нагадав мені, що хоча від зникнення батька пройшло п’ять років, справу не закрито і вони у себе продовжують розробку.

- Продовжують, зараз! - від обурення я аж підскочив. - Вони її у нас забрали на третій день, мало не рік промурижили, а коли всі сліди прохололи і хто що знав, то забув - повернули назад, на Богдана. Це ми справу не закрили, а у них вона давно бур’яном поросла…

- Охоче вірю. Але то був лише привід аби мене викликати. Причина дещо інша. Не маю права розголошувати, але, як ви здогадуєтеся, моя кандидатська стосується виключно винищувальної авіації і не перетинається з “конторою глибокого буріння” ні по курсу, ні по глісаді. Аж тут оцей заступник самого шефа раптом починає цікавитися: чи не проти я, якщо Контора рекомендуватиме захистити мою дисертацію у них, на спеціальній вченій раді, більше того, враховуючи важливе державне значення теми, подати її до ВАКу на затвердження, як докторську. Мене, звичайно, переклинило, я спробував, як той Кожедуб, показати на мигах, хто де літає. Але мені сказали приблизно таке: то все формальності, ми оформимо вам допуск найвищої категорії і включимо до вашої дисертації певну інформацію, одержану оперативним шляхом, самі здогадуєтеся, звідки. А якщо вас, товаришу майор, хвилює ВАК, так у нас у сейфах зберігаються цікаві фоторепортажі про інтимні моменти роботи цих вчених дундуків з молоденькими аспірантками. Тут головне - ваша принципова згода.

- І що, ви погодилися?

- Я почав, як

1 ... 90 91 92 ... 106
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поїзд, що зник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поїзд, що зник"