Читати книгу - "Айвенго (укр)"

зумів показати мені дорогу. Невелике лихо, якщо він захоче побавити мене дорогою. Ну, прощавай, Уілфреде, видужуй, друже мій. Але дивись, я тобі забороняю виїжджати принаймні до наступного дня.

По цім слові він простягнув руку Уілфреду, який її поцілував, попрощався з абатом, сів на коня і поїхав у супроводі одного Вамби.

Айвенго провів їх поглядом, доки вони не сховалися в хащі, і повернувся до монастиря. Але незабаром після ранньої обідні він послав сказати абату, що бажає його бачити. Старий прибіг переляканий і із занепокоєнням запитав, як лицар почувається.

— Краще, — відповідав той, — набагато краще, ніж я міг сподіватися спочатку: або моя рана була не така серйозна, як я гадав, або цілющий бальзам справив на неї чудесну дію, але я себе так почуваю, що, мабуть, можу вдягти панцир; це велике щастя, бо через тривожні думки я не можу більше залишатися тут у бездіяльності.

— Крий Боже, — сказав абат, — щоб син Седрика Сакса залишав нашу обитель, перш ніж загоїлися його рани. Соромно нам буде, якщо ми допустимо це!

— Я й сам не залишив би вашу гостинну обитель, святий отче, — відповів Айзенго, — якби не почувався здатним рушити в дорогу і якби не було в тім потреби.

— Що ж змушує тебе до такого раптового від'їзду? — допитувався абат.

— Хіба ніколи вам не траплялося, святий отче, нудитися лиховісним передчуттям, очікувати якогось лиха, марно дошукуючись, яка б могла бути тому причина? Хіба ви не гадаєте, що такі передчуття гідні нашої уваги, бо, можливо, це ангели-охоронці подають нам звістку про близьку небезпеку?

— Не заперечую, — сказав абат, перехрестившись, — такі речі трапляються, і вони бувають від Бога. Але подібні навіювання приходять недарма і передвіщають користь та успіх. А ти, поранений і немічний, чим ти можеш допомогти тому, за ким бажаєш іти слідом? Адже у разі нападу ти не в змозі будеш захищати його.

— Ти помиляєшся, пріоре, — відповідав Айвенго, — сил у мене досить, і я можу витримати бій з усяким, хто захоче зі мною битися. Але хіба я не можу стати йому в нагоді іншими засобами, крім зброї? Надто добре відомо, що сакси не люблять норманів. Як знати, що може трапитись, якщо він раптом з'явиться серед них у таку хвилину, коли їхні серця роз'ятрені смертю Ательстана, а голови запаморочені надмірним уживанням вина. Здається мені, що його поява в такий час може мати найнебезпечніші наслідки. Ось я і зважився випередити лихо або розділити його долю. А для того, щоб я міг здійснити свій намір, прошу тебе: добудь мені верхового коня, у якого крок був би м'якшим, ніж у мого бойового коня.

— Що ж, — відповідав абат, — я тобі віддам мою іспанську кобилу: вона ходить інохіддю, шкода тільки, не такою рівною, як конячка пріора Сент-Альбанської обителі. Можу, однак, ручатися, що в моєї Мітли — так кличу я свого інохідця — надзвичайно м'яка і рівна рись. І вона дуже слухняна конячка, мабуть, тільки в якогось фокусника знайдеться худобинка, слухняніша за мою.

— Тоді, будь ласка, преподобний отче, накажіть одразу ж осідлати Мітлу і звеліть Гурту принести сюди моє озброєння.

— Проте, люб'язний сер, — сказав абат, — прошу вас узяти на розум, що Мітла так само недосвідчена щодо зброї, як і її господар. Я не поручуся за те, що може статися, коли вона побачить ваш обладунок, а особливо, коли відчує ного вагу на собі.

— Повірте, святий отче, — запевнив ііою Айвенго, — я не турбуватиму вашу коняку зайвою вагою, а якщо вона пручатиметься, то їй же буде гірше.

I Айвенго, попрощавшися з настоятелем, швидко й легко збіг із ґанку, чого не можна було очікувати від недавно пораненої людини. Він підхопився на коня, бажаючи уникнути приставань абата, який біг за ним так моторно, як тільки дозволяли йому огрядність та похилий вік, весь час вихваляючи свою Мітлу і благаючи лицаря поводитися з нею обережніше. Але Уілфред був надто заклопотаний, аби вислуховувати важливі поради абата. Тому він наказав своєму зброєносцеві (так тепер називався Гурт) не відставати і попрямував до лісу слідами Чорного Лицаря.

Тим часом Чорний Лицар та його провідник не кваплячись посувалися вперед крізь лісову хащу. Бравий лицар то наспівував собі під ніс пісні закоханих трубадурів, то ставив своєму супутникові забавні питання. Уявіть собі лицаря, високого на зріст, міцної статури, широкого в плечах, могутнього, верхи на великому вороному коні, мовби створеному для нього, так легко він ніс свого важкого їздця. Було видно його засмаглі вилиці, вкриті здоровим рум'янцем, і великі блакитні очі, що блищали з-під піднятого забрала. Постава й манери лицаря виражали безтурботну веселість та молодецтво, викриваючи розум, не здатний передбачати небезпеку, але завжди готовий відбити її. Думка про небезпеку була йому звична, як людині, що присвятила себе війні та пригодам.

Блазень був у звичайному своєму строкатому вбранні, але події останнього часу змусили його замінити дерев'яний меч гострим палашем[78] і видовженим щитом. Під час штурму Торкілстона з'ясувалось, що він зовсім непогано володіє цією зброєю. По суті, розумова вада Вамби виражалася лише в якійсь нервовій непосидючості: у жодному положенні він не міг залишатися спокійним чи послідовно розмірковувати. Однак він був моторний та спритний і, якщо діло не вимагало великої витримки й сталості, міг успішно виконати будь-яке доручення, миттю підхопити будь-яку думку.

У ту мить, коли ми наздогнали їх у дорозі, ця весела пара виспівувала старовинну пісню. Лицар Висячого Замка виконував її досить майстерно, а блазень тільки підтягував йому і співав приспів.

— Гарна пісня, — сказав Вамба, коли обидва закінчили приспів. — Клянуся моєю шапкою дурня, і мораль чудова. Ми її часто співали з Гуртом. Колись ми з ним