Читати книгу - "Ліки від страху"

камамбер, грюйєр, ементаль, брі, вашрен, лімбург і горгонзола.

Потім слуга приніс у золочених мисках запашну воду й серветки з фламандського полотна, помили ми руки, і Наузен, не давши мені сказати слова, спитав:

— Чи правда, докторе Теофраст, що ви заперечуєте авторитет Гіппократа, Галена й Авіценни?

Я відповів з поклоном:

— Не авторитет давно померлих лікарів я заперечую, а померлі давно догмати. До того ж охоче беру з уявлень минулого все, що може бути й зараз на користь стражденних обернуте. А про успішність моїх методів можуть свідчити присутній шановний Фробен, професор богослів'я Еколампадій, великий Еразм з Роттердама, котрих я лікую разом з іншими, незнаними вам пацієнтами…

— Мені казали, нібито ви, докторе Теофраст, застосовуєте для лікування хворих страшні отрути й нікому не відомі власні ліки?

— Вони невідомі тутешнім лікарям. І власні вони мої настільки, наскільки я, обійшовши півсвіту, збирав їх у різних землях, запам'ятовував і згодом застосовував для блага моїх пацієнтів. І отрути я застосовую — ртуть, миш'як і купорос, використовуючи силу цих речовин проти могутності хвороби. Але в світі все отрута, і небезпека залежить від дози. Ми щойно пили з вами прекрасне бургундське, з приємністю і користю для тіла й духу нашого. Одначе якби я спробував випити барильце цього чудесного вина зразу, то швидше всього наша бесіда була б останньою…

— А чому ви робите ліки самі, не довіряючи нашим аптекарям?

— Тому що більшість з них, прошу пробачення у вашої честі, пройдисвіти, шельми й хапуги. Я певен, що слід послати в аптеки обізнаних людей, щоб вони могли перевірити й вилучити всі ліки, котрі можуть людям не користь, але сильної шкоди завдати, бо ж складаються вони шарлатанами-лікарями й користі ради розважуються аптекарями.

— Що ж робити з аптекарями?

— Треба, щоб усі аптекарі склали місту клятву, що з лікарями спільних справ вести не будуть, подарунків від них приймати не стануть і в паюванні участі не візьмуть. І необхідно ще, щоб ліки готувалися самими аптекарями, а не їхніми малолітніми учнями, які не розуміються на написах та матеріалах, недосвідченими, аби з хворими біди по приключилося. І ще необхідно, щоб магістрат простежив за розцінками на ліки — розумними й помірними, оскільки на безліч людей лягає тягар аптекарського користолюбства…

— Чи не забагато вимог пред'являєте ви магістрату й аптекарській корпорації, пане Теофраст? — спитав з усмішкою Наузен, і я побачив, що він невдоволений моєю ревністю.

— Ні, — спокійно відповів я, відчувши холодну хвилю гніву в грудях. — Я, наприклад, не прошу вас знайти й покарати розповсюджувачів злісних вигадок, які ганьблять мене. Я знаю, що за моєю спиною перешіптуються заздрісники, розповідають про мене небилиці, злу брехню, гидкі плітки…

— Ну, ми це все розуміємо й не віримо пліткам, — благодушно махнув рукою Наузен. — Університетські викладачі й базельські лікарі побоюються, що ви підірвете їхні привілеї, даровані їм королем і папою Іоанном.

Мабуть, правильніше було б зупинитись, але мене вже понесло, і я сказав сердито:

— Їхня професія і є головний привілей. Вміння виліковувати людей від недуг робить учня лікарем, як робота створює поступово майстра, а не королівські едикти й не папські енцикліки, не факультетські традиції, не університетські забобони і даровані колись привілеї…

Наузен відверто спохмурнів, на чолі його проступило невдоволення, і я згадав давню мудрість про те, що навітьхрещеного мусульманина не можна бити перед входом до мечеті — рідна кров не стерпить.

Вимушено усміхаючись, Наузен спитав:

— А чому ви, докторе Теофраст, не носите знаки докторського достоїнства — мантію і капелюх, кільце мудрості й золотий ланцюг? Багато лікарів наших справді нарікають на те, що виглядом своїм простолюдинським ви підриваєте достоїнство вашого ремесла.

Кров ударила мені в голову з досади, і сказав я, не стримуючись:

— Я не байдикую в неробстві, вбраний розкішно в оксамит, шовк і тафту, із золотими каблучками на пальцях, із срібним кинджалом на боку, натягнувши на руки білі рукавички, але з терпінням день і ніч про роботу дбаю. Не розгулюю я знічев'я, але відпочинок у лабораторії знаходжу, а вбрання ношу грубе, шкіряне, фартухом завішане, об який я руки витираю, тому що пальці свої у вугілля, у покидьки, у різний бруд встромляю, а не в каблучки коштовні, і руки мої від того обпалені кислотами, поранені й закіптюжені, мов у коваля чи вугляра…

Наузен довго дивився на мене, і в погляді його був свинцевий тягар недоброзичливості, і говорити він не поспішав, а коли нарешті отверзнув уста, слова його прозвучали тихо, сіро й грізно:

— Ви важка людина, докторе Теофраст. І вжитися в нашому місті вам, мабуть, буде нелегко. Якщо ви, звісно, не візьметеся за розум і не збагнете, що не можна ворогувати з усім світом, навіть якщо ви захищаєте дуже високі принципи…

— Лікарі-невігласи й несумлінні аптекарі — це ще не весь світ.

— Хто знає межі світу? Базель — це наш маленький, добрий, дружний світ, і лікарі й аптекарі зв'язані пуповиною з усім цим світом. Не силкуйтеся розривати цей зв'язок, інакше вони зв'яжуть сильце для вас і задушать ним із завзятістю і спритністю ринкового ката…

— Але, відмовившись від ворожнечі з ним, я мушу прийняти його статут і забути про високі принципи медицини?

— І забудьте, голубчику! Більше терпимості, більше добродушності, і всім стане спокійніше й краще. А вам — у першу чергу…

— Так, напевне, — погодивсь я. — Всім стане краще. Крім хворих…

Розділ 16
ПОПЕРЕДУ ЛЮДСТВА?.

З прохідної інституту я подзвонив до себе в кабінет — там на зв'язку мав чергувати Поздняков. Пролунав довгий гудок, він прогув повністю — акуратний чоловік Поздняков не стане зривати трубку