Читати книгу - "Шрам"

ними височіло, як прокляття, закопчене димом помешкання Лаш, а за спиною в декана мовчав університет, дивно беззахисний перед обличчям переможно споглядаючої на нього Вежі.

Якщо його не зупинити, Мор спустошить землю. Луаяну було чотирнадцять, коли до спустілого дому його явився Ларт Леґіар, який якраз перебував на вершині своєї величі. Луаян знав про нього багато, але запитати наважився тільки про одне: правда, що ви зупинили чуму?

Десятиліття тому Чорний Мор пожирав цілі міста далеко звідси, на узбережжі, і море вийшло з берегів від трупів, що переповнювали його. Луаян невиразно пам’ятає язики полум’я, що бігали по обличчях нерухомих людей, чиюсь долоню, що закривала йому очі, вагу мішковини, накинутої на голову й плечі, віддалене виття — чи то вовче, чи то жіноче… Той Мор позбавив Луаяна дому, батьків, пам’яті про минуле, той Мор пощадив його, обірвавшись раптово, наче гнилий канат, пощадив, і круглим сиротою він вийшов на дорогу в юрбі інших сиріт і блукав, поки милосердний випадок чи жорстока доля не вивели його до будинку Орлана…

Потім він дізнався, що Мор ніколи не зникає сам по собі. Тоді його зупинив великий маг на ім’я Ларт Леґіар…

Луаян підняв обличчя до сірого непроникного неба. За довге життя своє він так і не досяг величі.

Він оглянувся на університет, на Вежу, звичним жестом потер перенісся. Небо, яким сильним він здавався собі в чотирнадцять років і який же він насправді слабкий. Яким спекотним був світ тоді, у передгір’ях, як смалило сонце, як розжарювалося каміння, яким темним, обвітреним було обличчя Орлана…

Посипав мокрий, дрібний, як крупа, сніг.

Місто заніміло від жаху, заціпеніло, усе ще живе, воно забилося в глибокі щілини, й лише мерцям боятися було вже нічого. Луаян ішов, не відводячи очей. Розграбована крамниця ляскала дверима, що звисали на одній петлі. Хазяїн її давно помер, привалившись до порога, і байдужим до руйнування єдиним висохлим оком косував на перехожого, а на місці другого кишів клубок хробаків. Луаян ішов далі. У широкому дверному прорізі колисався на гойдалці хлопчак — два кінці товстої мотузки прив’язані були до верхньої балки дверей, самозабутньо розгойдуючись, хлопчина той тримався за них руками, допомагаючи собі невиразним бурмотінням, то влітаючи в темряву порожнього будинку, то вилітаючи назовні, проносячись над мертвою жінкою у темній хустці, яка дивиться в небо, поруч стояла кроляча клітка, і кролик, живий і виснажений, проводив Луаяна поглядом. Хлопчакові було не до того — він жодного разу навіть не глянув у бік перехожого.

Чим ближче до міських воріт, тим більше траплялося згорілих і напівзгорілих будинків. Чорні, наче одягнені в жалобу, вони дивилися на Луаяна квадратами вікон, і на одному підвіконні він побачив закопчений квітковий горщик з мертвими скорченими прутиками.

Звідусіль тягло димом, смородом, розкладом. Він ішов, переступаючи через тіла, обходячи перевернуті на бік екіпажі, вузли з кинутим скарбом, вози, купи мішків і трупи тварин. Вода вузького каналу за ніч затяглася тонкою плівкою криги, і крізь лід на Луаяна глянуло з дна чиєсь жовте безгубе обличчя.

Іноді, зачувши кроки, з темних щілин визирали швидкі живі очі й одразу ховалися, Луаян не встигав зустрітися з ними поглядом. Зате мертві очей не ховали, і він чесно дивився їм у відповідь, так жодного разу й не відвернувся, ніби й не відав ані страху, ні відрази.

Ларт Леґіар був великим магом. Орлан був великим магом, а він, Луаян, лише вчений, він слабшав, небо, який же він слабкий…

Він збився зі шляху, заблукавши на знайомих вулицях, і двічі повертався в те саме місце. На бляшаній бороді — вивісці цирульні — погойдувався повішений мародер. Надсадно скрипів флюгер, що вивернувся із гнізда.

Ларт тоді кликав його із собою… Тоді, хлопчаком, мабуть, варто було зробити крок назустріч долі, а тепер він сивий, він старий, безнадійно старий…

Заскрипіла, повертаючись, стулка воріт. Там, за ними, хтось ворухнувся, Луаян зупинився, придивився, підійшов.

У холодній калюжі вмирав чоловік, колись молодий і сильний, а тепер страшний, як напіврозкладений мрець. Звиваючись, він намагався напитися талої води, сьорбав, кашляв, косував на Луаяна і пробував знову, і запечені губи ловили кожну каламутну краплю, що діставалася так важко.

Сам не знаючи навіщо, Луаян схилився над ним і відсахнувся, вперше відсахнувся за весь свій сьогоднішній шлях.

Мор явився до нього, відкрився його очам, набув обличчя і форми. Вмираюча людина була обкутана, обплутана, обласкана огидними чорними пальцями, вони ніжили її, потирали й погладжували, і рухи їх підкорялися тому складному порядку, якому підкоряються численні ноги павука, що приборкує муху.

Луаян позадкував, відходячи геть. Двір і вулиця, кожен будинок сповнені були Мором, його чорними конвульсійними згустками й відростками. З кожної щілини дивилися білясті очі, наповнені вщент тягучою, загноєною, застиглою ненавистю — байдужою і водночас жадібною, ненаситною. Чорні пальці пестили мерців, обмацували перекошені обличчя, залазили в напіввідкриті роти, безсоромно вивчали розпластані тіла чоловіків і жінок, забиралися під одяг, погладжували неживу вже плоть. Луаяну здавалося, що повітря навколо згущається, наливаючись всепереможним бажанням смерті й прагненням убивати…

Похитуючись, наче п’яний, він дістався до міських воріт. Мерці лежали тут купою, і над ними колихалися, як трава, чорні пальці Мору.

Ворота, важкі міські ворота виявилися виламаними, знесеними з петель, за ними виднілися дорога й поле, рівні, сумовиті, й то тут, то там ворушилися під вітром безформні купи дрантя.

Луаян повернувся обличчям до міста.

Світле небо… Орлан, учителю мій, допоможи мені. Ларт Леґіар, одного разу тобі вдалося, я зберіг твій медальйон, допоможи мені… Мандрівець, де б ти не був, хто б ти не був, але якщо можеш — допоможи мені, ви ж бачите самі… який я слабкий.

Він заплющив очі. Потім скинув голову, здійняв руки й подивився на місто — пристанище Чорного Мору.

…Чому так спекотно? Але ж уже полудень, сонце в зеніті, й камені здаються