Читати книгу - "Пітьма вогнища не розпалює... Том 1, Олександр Павлович Бердник"

Все відкрито, все прекрасно, все в потоці дива і радості...

— А коли прийде косар чи звір... коли ваша квітка падає в пилюку, під ноги насильникам, куди тоді пропадає гармонійність і краса?

Квіти довго мовчали. Потім почулося щось дивне:

— Те, про що ти мовила, — ваша турбота. Квітка тут, квітка там. Ми є всюди, завжди...

Дивні поняття пливуть у серце дівчини, змивають павутину забобонів та упереджень. Як це просто і урочисто. Ти не лише тут, ти — всюди. Хтось вважає, що зникає твоя голова, рука, мисль, творча дія? Дарма! Ти відроджуєшся знову й знову, ніби міфічний Прометей, міняючи місце, форму, вияв.

— Мої любі, я почула легенду про Людину-Квітку, котра знайшла шлях до серця зеленого світу. Чи знаєте ви про неї?

— Знаємо.

— Чи жива ще вона?

— Хто віднайшов спільноту з квітами — той уже вічний.

— Як зустрітися з ним?

— Шукай. Клич. Хто гукає — того чують!

— А ви — можете допомогти зустрітися?

— Ми вже допомогли. Він почув.

— Почув? І я побачу його?

— Побачиш. Почуєш.

— Коли? Де?

— Там, де це вже відбулося.

— Я сама не збагну, про що ви мовите...

— І нам не все зрозуміле. Ти жадаєш зустрічі? Вона вже є. Воля веде тебе до єднання. Зерно, що лежить у землиці, хіба печалиться тим, коли воно виросте? Воно вже росте!

— Я збагнула, чудові мої! Я розумію. Дякую, дякую...

Прощальна розмова

Гейї здалося, що вона ступила на чаклунську стежку, де має відкритися небувале. На ту стежку, про яку сказав коханий учитель. «Шукай!» Вона шукала, вона рвала своє серце немислимим завданням і тепер — має право сказати йому, що відсутня потреба рвати єство руйнівними прагненнями, що казкові можливості відкриваються будь-де в глибинах самої природи.

Дівчина осмілилася викликати Радана, ввімкнувши його особистий код. На міні-екрані Інформа з’явилося зосереджене обличчя учителя, він здивовано поглянув на Гейю. Привітався.

— Трапилося щось надзвичайне?

— Можливо, — запаленівши, сказала Гейя.

— Що ж саме?

— Нам треба зустрітися, учителю, — мовила вона, ніби кинулася в холодну воду.

— Он як! А причину ти можеш пояснити?

— Ти сам сказав — шукай!

— І ти знайшла? — Брови Радана високо піднялися, в прозорих очах замерехтіли крижинки. — Ти певна, що знайшла щось суттєве й небувале?

— Я певна, що знайшла. — Гейя раптом відчула в собі певність. — А разом з тим... хай це буде іспит... чи варте чого-небудь моє шукання?

— Гаразд, — кивнув Радан, витримавши паузу. — Сьогодні ввечері, на тому ж місці. О десятій. Приготуй хмиз для багаття, бо часу у мене обмаль...

— Дякую тобі, учителю. Я приготую...

Правду казали квіти.

Ніби й не було часу, безсонних ночей, терзання, сумніву. Знову переможно співає вогнище, хмара іскринок в’ється в потоці сизого диму, пливе до похмурого неба. Ось тільки зірок не видно, бо грозові хмари обсіли дивоколо, купчаться, вирують, сваряться десь за обрієм громи. І очей Радана теж не видно, лише тіні від густих брів. Він дивиться в жаріюче багаття, підкидає потроху сухі гілляки, слухає сповідь Гейї. Вона згадує все, що з нею сталося, не приховує сумніви й хитання, хвалиться тим, що торкнулася ниточки, де має відбутися давно загублена зустріч з духом життєвості, і тоді не треба буде самотужки рвати власні глибини ризикованими спробами, бо самі стихії природи подарують для нас суджені путі...

На завершення Гейя процитувала слова Ані — Сина Зірниці з шумерського епосу. Їй здавалося, що тими авторитетними реченнями вона надійно підпирає дівочу сповідь:

«Всі міркування людські, якими б вони чаруючими не здавалися, ніщо супроти стихійної волі Життя. Ґвалтуючи живе зерно, можна лише спотворити його вияв, але досягти кращого плоду неможливо. Давши волю зерну, ми отримаємо суджений плід. Те саме в долі народів — слід збагнути Волю Світового Життя і йти за потоком радісної стихії Всебуття. Життя саме сотворить себе — за велінням Таємничого Лона...»

Радан уважно прослухав її. Довго мовчав. У душу Гейї почала закрадатися тривога — чи бодай чув її вчитель? Може, лише удавано слухав, а свідомість його десь бродила? Та й хто вона, що вона, щоб нав’язувати йому свої дівочі химери?

— Не турбуйся, дівчинко, — певно, відчувши її стан, ласкаво озвався Радан. — Я все запам’ятав — від слова до слова. Ти принесла мені важливу вістку. Ти багато зробила, здійснила. Хвалю, як твій учитель і старший друг. Проте, — він поглянув на темний обрій, прислухався до бурчання грому, — хочу зауважити: посилання на авторитети, навіть легендарні, вельми ненадійне. Геній звертається до різних психік по-різному. Дитині відкривається один бік явища, зрілому чоловікові — цілком інший. Той же Ані — Син Зірниці, якого я глибоко шаную, бо давно вже вивчаю, сказав і дещо інше, відмінне від процитованого тобою уривка: «Просто скористатися світлом готовим, даним тобі одвіку: сонцем, зірками, світляком, променями коханих очей і сердець. Важче, незміряно важче запалити Новий Вогонь серед Великого Океану Пітьми. Не ворожа стихія Пітьма, як охрестили її ще з правіку неуки, а Світло Всеохопне, Джерело Всебуття, не сприйняте нами. Воно чекає крилатих світоносних душ, котрі дерзнуть запалити в серці Материнської Пітьми нові, небувалі Зорі й Планети.

Світи, що дані людям і звірям, квітам і деревам, — лише грубі риштування грядущого Храму Душі і Серця. Треба поспішати сотворити той заповітний Храм, щоб нарешті відкинути риштування, що загрожують стати постійними ґратами для сліпців, заворожених видимим убозтвом тимчасовості, неспроможних переступити порогу до судженої домівки Радості...» Як бачиш,