Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

міць діяти на відстані, то оті багатоповерхові матюки, що загиналися цілу ніч по всіх бараках гаймашкерської каторги на адресу пишної князівни з усім її родом, - царські трони й князівські крісла ще тоді, в кінці грудня 1915 року, чи на початку року 1916, здорово таки захитали б... НА СІЛЬСЬКУ РОБОТУ

Єдине, що змінилося в нашому житті після приїзду вінценосної князівни, - це те, що, нарешті, нам дозволили листуватися з далекою домівкою. Та й то ще невідомо, чи був то наслідок приїзду князівни, - бо дозвіл листуватися прийшов десь аж через місяць після її відвідин, - чи в нашій масі знову нагромадилося стільки запального матеріялу, що треба було відчинити якусь хлипавку, а нового кровопускання, може, і саме таборове начальство не хотіло. За таку хлипавку тепер і мав правити цей дозвіл. Роздали всім бланки листівок, спеціяльних листівок для листування полонених; хемічні олівці придбати ми попильнували вже самі, за допомогою мадярських вартових, із міста, і повезли перший уже тиждень із табору на пошту віз листівок - страшенно всі однакового змісту: "поможіть... пришліть поживного..."

Я через місяць по тому, коли вже в повітрі пахло близькою весною, одержав першого пакунка з далекого Канева, а в пакунку - цукор і ціла сотня коржиків... Пухнастих, добре підпечених, із справжнього пшеничного борошна, смачних коржиків.

Тієї ночі я не спав. І то не тільки тому, що всю ніч голова обтяжена була складними вираховуваннями, на який час стане цього рятівного їстива, коли, наприклад, споживати щодня по два, ну, по три від сили, а в крайньому разі - по три з половйною коржики, ні з ким не ділячись, покладаючись і на те, що не вкрадуть. Не тому тільки не спалося, що треба було достеменно вирахувати, чи вистачить дотягти до весни, коли, може, пощастить потрапити десь на сільську роботу, бо про це вже доходять поголоски, - а й тому, що треба було моє добро, варте життя людського, пильно стерегти.

Довго примощую торбу з коржиками під головою - виходить небезпечно, підкладу під спину - бачу, як блищать голодним огнем очі найближчих сусід у бараці; вони цілу ніч очей не склеплять, нехай тільки я засну - попрощаюся з своєю надією...

Коли починає голову втомляти аритметика і гостра, до болю пекучого, гостра турбота за таке дороге майно, розтрушую коржики в торбі так, щоб не дуже муляли, вкладаю на матрац і налягаю животом - так уже не витягнуть.

За ніч відбиваю кілька атак, показуючи, що не сплю саме в той час, коли, слідом за наближенням двох фосфоричних огників, чиясь рука починає намацувати узголів'я мого ліжка. Рвучко повертаюся, голосно кашляю, і - напад відбито.

А на ранок іще більша трагедія: де приховати, кому доручити зберегти торбу з життєдайними коржиками? Довелося - шинелю наопашки, торбу з коржиками - через плечі, і так на роботу і з роботи тягатися з нею, як із писаною. Моїх найближчих друзів я почастував не дуже щедро: ніяк рука не підводилась дати більше, як по одному, - мовляв, ось, покуштуйте, які смачні коржики вміють пекти у Каневі... А потім відповідне число днів зменшувати собі призначену порцію на число розданих коржиків. Це було, здається, найраціональніше використовування дорогого пакунка - привіту дорогої, далекої матері.

Тут, може вперше в житті, відчулося, яка черства й нечутлива може стати людина, пройшовши етапи від Дебрецену, через ганебний стовп, до раптового збагачення, на виду жаденних на засоби рятування від голодової смерти тисяч. Це я - до того, що не знайшлось у мене тоді стільки мужности, щоб настояти - нехай Іллюша Симонія візьме не лише "покуштувати", а нехай візьме і другого, може й третього коржика. Сам Іллюша дуже делікатно відмовився...

І тисячі оправдань для самого себе: чому я не настояв? Та моя ж мати пекла, десь думала про мене, про моє життя, про моє тут поневіряння, і т.д. і т.д.

І ще: ті щасливі, що так само одержали перші пакунки з далеких домівок і не встерегли їх ночами, на ранок божеволіли, два чи три в самому нашому бараці в петельку полізли...

...А весна йде непереможною ходою. Ось уже сонце навіть нагріває за день бараки, запашна солома в матрацах гріє знизу, і вже не треба десятки разів вибігати вночі до ям, де по-старому ночами працюють нещасні серби.

Іх, сербів, не пустять на сільські роботи, бо не знає милосердя до цих "винуватців" війни, винуватців передчасної смерти наслідника австрійського трону, архи-князя Фердинанда, вся мадярська воєнщина - від найдрібнішого, миршавого цурека до таборового коменданта-генерала.

А про те, що з нашого табору будуть пускати на сільську роботу, ми вже маємо незаперечні відомості. По бараках починають складати список охочих, старші бараків - унтери - набирають, у зв'язку з цим, великого авторитету, перед ними тупцяють, плазують, молять, благають, бо виявляється, що охочі до сільської роботи, охочі вихопитися з цього пекла - всі, а посилатимуть небагато.

Коло старших бараків утворюється атмосфера протекціонізму, підкупу, підлабузництва.

Ні Русінов, ні я милостини у свого старшого барака не просимо: він - тому, що найменшого розуміння про сільську роботу не має і не впевнений, що він на цій роботі "згодиться", а я тому, що мені взагалі відрізано шляхи куди б то не було, як утікачеві, а ще тому, що ненавиджу старшого барака Богданова лютою ненавистю, як колишнього жорстокого пригінчого, як убивцю молодого хлопця за крадіжку ним пайки хліба, і як злодія, що сам украв у мене такі самі три пайки.

У своїй конторці на роботі я безнастанно звертаю всі розмови на сільські роботи, але, на моє здивування, ні Іллюша Симонія, ні палітурник Ваня Фйодоров із підприємства Ситіна в Москві сільськими роботами не цікавляться. Іллюша, крім фотографії, нічого в світі робити не знає, а Ваня