Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

— Так не буде, тому що все по-іншому буде, нормально, — стискає він щелепи, а я намагаюся відвернутися. — Так, як повнісінький покидьок, і ти знаєш чому. Ти думаєш, я в захваті? Ти не на слова дивись, а на вчинки.

— Не хапай мене, — практично мукаю я.

— Рито, я не відпущу, цього не станеться, — настільки люто каже Артур, що я майже здаюся. — Усе. Реально все. Тільки б ця хрінь незрозуміла закінчилася.

— Я й кажу не про... слова. Я про те, як ти поводився, коли ми були близькі.

Ці слова даються нелегко, тому що я взагалі не хочу обговорювати подібне. Нехай Резник нічого кримінального не зробив, але він був навмисно холодним і жорстоким, знаючи, що я це відчую до останньої клітинки в організмі.

А все через мою недосвідченість в інтимних стосунках, і він явно ткнув мене в це носом.

Як згадую і думаю про ті хвилини, так мене починає нудити.

— Не буде такого. Бо я не хочу такого. — Він говорить надто жорстко, навіть для себе. — Я втратив орієнтири, коли ти... почала відвертатися, закриватися, ось це все. Але послухай, не буде такого, тому що... ти бачиш... що я сказав зараз? Більше не можу. Якщо ти хочеш, — Артур сильно стискає мою руку і намагається зазирнути в очі, — якщо ти наполягаєш, можемо залишити це на час. Відкинути. Я про секс.

— Не роби з мене зовсім немічну, — практично вибухаю я.

— Тому що це не так уже й важливо, — вперто продовжує він. — Якщо тобі... сьогодні... Я знаю, що я робив не так. Я знаю!

— У мене голова йде обертом від цього всього, — таким жалюгідним тоном відповідаю я, що стає й справді соромно.

І відгукуюся на його запальні, уривчасті, нескінченні поцілунки, бо в цей момент вони здаються повітрям.

— У мене теж, — хрипить Артур. — Але все неважливо, крім того, що ми все вирішили. Ми вирішили, Рито? Я буду гарненько контролювати себе, — шепоче він.

Моя рука тягнеться до його волосся, і слова сиплються назовні самі по собі:

— Я так мрію про тебе, — майже беззвучно зізнаюся я і тепер найбільше бажаю забрати це назад. Господи, навіщо це говорити, та й ще Артуру?

— Так? Так?! — Він нападає на моє обличчя губами в буквальному сенсі й звучить неймовірно радісним. — Справді? Тоді все неважливо. Взагалі, — повторює він нескінченно. — Скажи, кажи що-небудь ще.

— Я... не розумію, що я роблю...

— Все неважливо. Забудь. Головне, що вирішили.

— Я не можу без тебе, — шепочу я ніби в забутті, заплющуючи очі. Бо дивитися в очі навпроти справді нестерпно.

— Так. Так! Це все неможливо, і я теж не можу.

Ми зустрічаємося обличчями у вологих і коротких дотиках. Губами блукаємо всюди, але потім він запускає в справу свій моторний і настирливий ніс, і я сміюся, бо для мене відразу ж усе безповоротно втрачено.

— Щоб ще придумати, щоб моя дівчина сміялася? — палко шепоче Артур. — Можу облизати з ніг до голови. Для тебе, Рито, — все. Все.

— Припини, — невпевнено сміюся я. — Боже, я таку дурницю роблю. Артуре, я знаю, що ти бачиш це по-іншому, але я так ризикую...

— Ні. Ми — це правильно, а все інше неважливо. Ти не ризикуєш, я все триматиму під контролем.

— Я не знаю, як це все буде, — зізнаюся я, бо потік одкровень уже не зупинити.

— Іди до мене, я знаю, — напівголосно каже Резник і дивиться на мене вкрай серйозно. — Неважливо як це буде. Ти тільки йди до мене. Я в тебе першим був, і все, — помітно ковтаючи, шепоче він. — Більше нікого не буде.

— Артур, — задушено відгукуюся я, а він переплітає наші пальці й натискає на моє перенісся.

— Типу це не повинно мати значення, типу неважливо. — Резник похитує головою, а потім майже невагомо торкається губами куточка мого рота. — Але взагалі важливо. Виявилося. Мені байдуже, ким це мене робить. Більше нікого не буде, крім мене.