Читати книгу - "Лист до короля"

та раптом побачив, що Паккі не рухається з місця. Зупинившись у дверях, він шепнув:

— Паккі, ходімо!

Паккі похитав головою.

— Та ходімо ж!

— Ні.

— Ти маєш увійти разом зі мною!

— Ні, — повторив Паккі, — ти йдеш один. Так краще.

— Король Унавен чекає на вас, — повторив лицар.

— Поквапся, — прошепотів Паккі, — не можна змушувати короля чекати.

Тіурі довелося увійти самому, хоча він і шкодував, що Паккі відмовився іти разом з ним. Переступаючи поріг, він відчув, як у нього тремтять ноги. Двері за ним безшумно зачинилися.

Покій, до якого він увійшов, був невеликим, біло-блакитним, по обидва боки прикрашеним колонами. Юнак стояв перед королем Унавеном.

Король підвівся з крісла, уважно дивлячись на Тіу-рі. Він був уже старий, зі сріблясто-білим волоссям і бородою. Одяг короля був білим, жодних прикрас він не носив, окрім вузького золотого обруча на голові. Але ніхто б не засумнівався в тому, що це король: постать його була справді королівською, обличчя — благородним і мудрим. Він нагадав Тіурі Менауреса, особливо його очі були схожі на очі відлюдника.

— Підійди ближче, віснику, — голос короля пасував його зовнішності.

Тіурі підійшов до нього і став на одне коліно, як це часто робив раніше перед королем Дагонатом.

Юнакові коштувало певних зусиль, щоб заговорити.

— Ваша Величносте, я приніс послання від Едвіне-ма, Лицаря з Білим Щитом. Та спершу мушу повідомити вам, що лицар Едвінем загинув. Помираючи, він віддав мені листа, якого я присягнувся доправити вам, і свого персня. ось він.

Король Унавен узяв персня.

— Встань! — звелів він.

Тіурі послухався.

Якусь мить король мовчки дивився на перстень.

— Це дуже сумна звістка, — промовив він повільно. -Як помер мій лицар?

— Його було вбито, Ваша Величносте, Червоними Вершниками з Евіллану.

— Лицаря Едвінема вбито. вершниками з Евілла-ну! — повторив король. — Боюся, це не єдина погана новина. Дай мені листа, віснику.

— Ваша Величносте, його в мене більше немає. Лицар Едвінем велів знищити листа в разі небезпеки, аби його не відібрали, і мені довелося це зробити. Та я вивчив текст напам’ять.

Король уважно поглянув на нього й несподівано запитав:

— Хто ти, віснику?

— Мене звати Тіурі, Ваша Величносте.

— Добре, Тіурі, говори. Я слухаю.

Тіурі з жахом зрозумів, що не знає, що має говорити! Він не міг згадати ані слова! Жодного слова з листа, якого так часто повторював про себе. Неймовірно! Треба заспокоїтися — і слова повернуться до нього. Ті-урі заплющив очі, гарячково намагаючись пригадати текст, проте в голові було геть порожньо. Він похолов: забути текст листа!

Тіурі знову розплющив очі й поглянув на короля. Чи не виявляє той нетерпіння? Потім опустив голову, відчуваючи, що червоніє від сорому. Він мусить згадати. Мусить!

І раптом таки збагнув — адже Паккі також вивчив листа! І навіть придумав мелодію. Мелодію. Тіурі почав наспівувати її подумки, і слова одразу ж повернулися. Піднявши голову, він спіймав здивований погляд короля Унавена.

«Мелодія. — хотів був сказати Тіурі. — Паккі, мій друг, придумав мелодію.»

Але спершу лист! Він набрав у груди побільше повітря й вимовив одне за одним загадкові слова, повільно, але чітко і без вагань.

Юнак помітив, що ці слова вразили короля. В очах його читалися жах і огида, сум і, нарешті, гнів. Коли Ті-урі замовк, король відвернувся. Здавалося, він одразу постарів. На деякий час запанувала тиша.

— Повтори ще раз усе, що ти сказав! — звелів король. Хлопець повторив. Король Унавен вислухав усе ще раз, не повертаючись, і певний час стояв нерухомо, опустивши голову і поринувши в роздуми.

Тіурі не наважувався ані порушити мовчанку, ані навіть поглянути на короля. Цей час здавався нескінченним. Тіурі запитував себе, чи не забув король про нього. Може, треба вийти?

Цієї миті король, немов прийнявши рішення, підняв голову, знову поглянув на Тіурі і сказав:

— Пробач, Тіурі. Мені треба було осмислити це повідомлення. Ти приніс серйозну і дуже важливу для королівства і моїх підданих звістку. Можеш записати для мене ці слова так, як вони були написані в листі?

— Так, Ваша Величносте. Не знаю, що вони означають, але я вивчив напам’ять так, як вони були написані.

— Гаразд. Розкажи мені тепер, як сталося, що ти отримав від лицаря Едвінема доручення доправити мені листа. Ходімо.

Король поклав руку на плече Тіурі й повів його до столу, що стояв у кутку покоїв. Там було також декілька крісел; король сів і запропонував Тіурі зробити те саме.

— Розповідай, — повторив він.

І Тіурі почав розповідати: про старого, який вночі постукав у двері каплиці, про те, як, виконуючи прохання про допомогу, він прийняв доручення від помираючого лицаря Едвінема.

— І тоді ти вирушив у путь, — сказав король Унавен, — через королівство Дагоната, через гори, через наше королівство, допоки не дістався мого міста. Це був довгий шлях і, мабуть, небезпечний. Вороги, які вбили лицаря Едвінема, напевно, переслідували й тебе.

Тіурі кивнув.

Король усміхнувся йому доброзичливо й щиро, простягнув руку й мовив:

— Дякую тобі, Тіурі.

Тіурі враз відчув себе страшенно вдячним і щасливим, що виконав доручення. І тут він згадав про Паккі.

— Ваша Величносте, — сказав він, — чи не могли б ви подякувати і моєму другові Паккі? Він зробив так само багато, як я. Якби не він, ви ніколи не почули б цієї звістки. О, у нього.

Але король перервав Тіурі й ударив у ґонґ, що стояв на столі. На цей знак увійшов молодий лицар і з поклоном запитав:

— Чого бажає наш володар?

— Покличте другого юнака. Нехай увійде.

За мить зніяковілий Паккі з’явився у дверях, а молодий лицар знову зник. Король Унавен підвівся, підійшов до Паккі і простягнув йому руку. Та юнак став на коліна і промовив:

— Вітаю вас, королю!

Король знов усміхнувся.

— Підведися, Паккі, — мовив він, — щоб я міг і тобі подякувати за те, що ти зробив.

Паккі підвівся, як йому сказали, він був зворушений до глибини душі. Хвилювання охопило й Тіурі: він ледве міг повірити, що доручення справді виконано.

Король запросив Паккі теж сісти й поставив їм декілька запитань. Він хотів знати, як давно Тіурі вирушив у дорогу, і попросив розповісти йому все, що той знав про долю лицаря Едвінема, про те, чому йому до-велося знищити листа. Друзі