Читати книгу - "Мор, Михайло Андрусяк"

Імператор Андрагон, людина честі й непохитної волі, стояв на чолі своєї армії. Його обладунки блищали у світлі передсвітанкових променів, а в руках він тримав свій легендарний бойовий скіпетр, символ миру і правосуддя. Його війська, 15 тисяч досвідчених воїнів, стояли зібрані, готові до битви, з тролями в броні, які гарчали й били молотами об землю.

— Імператоре, ви занадто дорогоцінний для нас, щоб ризикувати вашим життям у битві. Залишіться тут, ми виконаємо ваш наказ. — Один із генералів, ветеран багатьох битв, кланявся перед ним.

Андрагон подивився на нього холодним, але добрим поглядом.

— Я дав собі клятву не проливати людської крові, але це не люди. Це породження темряви, які загрожують нашим родинам, нашій землі і всьому, заради чого ми живемо. Як я можу залишити своїх воїнів, коли найважча битва тільки починається? Я боротимуся з вами пліч-о-пліч.

Генерал опустив голову, визнаючи незламність волі свого імператора.

Тут до намету вбіг один із воїнів, з його обличчя капав піт, а очі світилися від жаху.

— Монстри вже на підході! Вони скеровують наш шлях!

Андрагон повільно підвівся, його постать випромінювала спокій і впевненість.

— Тоді зустріньмо їх із честю. — Його голос лунав, ніби грім.

Він вийшов із намету, і його погляду відкрилися тисячі воїнів, які стояли готові до битви. Тролі з бойовими молотами, найсильніші захисники імперії, гарчали в очікуванні бою, а рядові солдати стискали в руках мечі й списи. Їхні очі горіли полум’ям відваги.

— Сини імперії! — вигукнув Андрагон, підіймаючи скіпетр у небо. — Перед нами не люди, а тінь зла, що прагне знищити все світле. Вони не знають честі, не знають милосердя. Ми дамо їм бій, який вони запам’ятають навіть у пеклі!

Воїни закричали, їхні голоси змішалися в реві, який лунав далеко за горизонтом.

Темрява вже накочувалася на них, монстри Мора з криком і риком заповнили поле. Їхні обличчя були викривлені в жахливій гримасі, а їхні тіла світилися прожилками темної магії. Вони бігли, роздираючи землю під собою, їхні червоні очі горіли ненавистю.

— Тримайте позиції! Вперед! — вигукнув Андрагон і першим кинувся в бій.

Його скіпетр вибухав сліпучим світлом, яке розривало монстрів на частини, а тролі з ревом скидали хвилі супротивників своїми молотами. Монстри лізли на них, наче чорний потік, і здавалося, що їхня кількість нескінченна.

Андрагон, хоч і був у самому центрі бою, не зупинявся. Його удари відбивали атаки одразу кількох ворогів. Він пробивався крізь натовпи, надихаючи своїх людей.

Серед хаосу з'явився Мор, який мовчки спостерігав за битвою. Його обличчя було спокійним, але очі світилися холодною ненавистю. Він простягнув руку, і темрява почала згущуватися навколо нього. Андрагон помітив його і, не вагаючись, почав пробиватися до нього.

— Демоне, ти не зможеш зламати волю імперії! — вигукнув імператор.

Мор лише посміхнувся й підняв руку, випускаючи хвилю темної магії. Але Андрагон вистояв, його скіпетр виблискував світлом, яке розсікло темряву.

— Це ще не кінець, Андрагоне. Ти переміг тут, але моя тінь уже огортає світ. — Мор розчинився в темряві, залишивши своїх монстрів напризволяще.

Після відступу Мора поле битви все ще було залите кров’ю, а тіла монстрів вкривали землю. Андрагон, вкритий потом і кров’ю, стояв посеред поля. Його війська, хоч і поріділи, підняли переможний крик.

— Це лише перший бій, але ми ще стоїмо. І ми стоятимемо до кінця. — Андрагон підняв скіпетр, і його голос лунав, ніби дзвін перемоги.

Його слова стали клятвою для всіх, хто вижив.

Мор, згорблений під тягарем поразки, увійшов до темної зали, де Калгарон чекав на нього. Стіни кімнати пульсували енергією, наче темрява в ній була живою. Калгарон, відчувши присутність свого учня, розвернувся з усмішкою, розкривши руки для обіймів.

— А ось наш дорогоцінний хлопчик. — його голос був сповнений хижої теплоти. — Як успіхи, мій учню?

Мор зупинився перед Калгароном, опустивши голову.

— Калгароне, одна із моїх армій була знищена, — його голос був важким і сповненим гіркоти. — Імперія розбила нас.

Калгарон, замість гніву, лише усміхнувся і поклав руку на плече Мора.

— Ти знищив храми творця? — спокійно спитав він.

— Так, усі храми зруйновані. Жоден не залишився. — Мор відповів, хоча його голос звучав тьмяно.

Калгарон кинув погляд на небо, яке, наче відчуваючи знищення святих місць, затягнулося густими хмарами. Його посмішка розтягнулася ще ширше, і він почав сміятися, як божевільний.

— Я бачу це. Бачу це по небі, хлопче! О, ти великий молодець! Ти зробив те, що мало хто наважився б навіть спробувати.

Мор підняв голову, але в його очах все ще тліли сумніви.

— Але тепер, хлопче, не час для смутку. Ти показав свою силу, і тепер час знищити серце світла. Збери всі свої залишки, всю армію. Ми більше не гратимемося в дрібні битви. Твоя наступна мета — Цитадель.

Мор кивнув, але продовжував мовчати.

— І ще, — продовжив Калгарон, відходячи до свого столу і розгортаючи карту, — я звернуся до людей з Орікстону. Їхні майстри катапульт зможуть створити машини, які зруйнують навіть найміцніші стіни Цитаделі. Їхня підтримка забезпечить твою перемогу.

Мор на мить замислився, а потім випрямився, його очі знову спалахнули вогнем рішучості.

— Добре. Я зберу всю свою армію. І цього разу ми переможемо.

Калгарон підняв келих, який з’явився в його руці, наповнений темною, мерехтливою рідиною.

— Ось це я хотів почути! Вип’ємо за твоє майбутнє тріумфальне повернення, мій юний герой темряви.

Мор не відповів. Він вже розвернувся і покидав залу, його кроки були швидкими, а серце — сповнене темного завзяття. За дверима він зупинився і на мить озирнувся назад.

— Цього разу я не підведу тебе, Калгароне. І я не залишу жодного з них живим.

Калгарон лише кивнув, його посмішка залишалася незмінною, як у хижака, який відчуває наближення легкої здобичі.