Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

пропозиція Ідена додати до переліку підписантів Францію. Сталін виступив проти цієї зміни, заявивши, що три «краще», ніж чотири. Рузвельт підтримав господаря зустрічі й зазначив, що наразі варто обмежитися трьома підписами. Він також не мав нічого проти доповнення Молотова, яке передбачало, що «підтримка надаватиметься політичним лідерам тих країн, які брали активну участь у боротьбі з німецькими загарбниками», — ця зміна дозволила б Москві легітимізувати підтримку комуністів у будь-якій країні під її контролем. Черчилль точно знав, що мав на увазі Молотов. Якоїсь миті він навіть зауважив, що не винен, що комуністи були найкращими партизанами. Відтак попросив часу на роздуми.

«Прем’єр-міністру не треба хвилюватися, що поправку пана Молотова розроблено для застосування у Греції», — в’їдливо зауважив Сталін. Черчилль кинув у відповідь, що він не тривожився, а «лишень хотів, щоб усі мали рівні шанси і виконували обов’язки». Він зазначив, що британці не бажали спільного військового командування Альянсу в Греції, але вітали спостерігачів. Він також заявив, що британці покинуть країну, коли там установлять мир. Сталін завершив дискусію заявою про «цілковиту довіру до британської політики у Греції». Це було нагадуванням, що Черчилль серйозно заборгував йому щодо Греції і що він очікував свободи дій в окупованих радянцями країнах Європи[399].

Позиція Британії у Греції справді була хиткою. У Греції інтереси британців були найсильнішими, а їхня спроможність впливати на ситуацію — найслабшою. Угода «Ідена-Гусєва», укладена у травні 1944 р., дала Великій Британії свободу дій у Греції. Тринадцятого жовтня 1944 р., коли Черчилль та Іден вели перемовини зі Сталіним та Молотовим у Москві, британські десантники увійшли до Афін, щоб зробити весняну угоду постійною. До того часу німці залишили значну частину грецької території, яка відтак опинилася під контролем прокомуністичної Народно-визвольної армії Греції (ЕЛАС). ЕЛАС, яка налічувала майже п’ятдесят тисяч бійців, справді була найбільшим військовим формуванням у країні. Лише тому, що Москва наполягала, щоб ЕЛАС прийняла британське втручання у Греції, лідери грецьких комуністів долучилися до контрольованого британцями уряду прем’єр-міністра Георгіоса Папандреу.

Однак навіть Москва не могла гарантувати добровільне роззброєння бійців ЕЛАС. На початку грудня комуністи вийшли з уряду, а на вулицях Афін почалися криваві сутички, спровоковані намаганнями роззброїти підрозділи ЕЛАС. Британія підтримала урядові війська, залучивши артилерію та повітряні сили. Це вилилося у протистояння, що тривало понад місяць і засвідчило, що сили ЕЛАС мали перевагу над урядовими військами в Афінах і Піреї, і поступилися лише британцям. Їхню поразку зумовив насамперед розкол у керівництві ЕЛАС щодо відносин із Москвою: коли в січні 1945 р. представники Грецької комуністичної партії вирушили до Москви обговорити ситуацію, ні Сталін, ні Молотов не знайшли часу з ними зустрітися. Москва фактично кинула грецьких комуністів напризволяще[400].

На Різдво 1944 р. Черчилль та Іден вилетіли в Афіни, щоб узяти ситуацію під контроль. Кілька тижнів тому Черчилль пропонував Афіни Рузвельту як набагато краще місце для зустрічі «Великої трійки», ніж Ялта. Тепер він опинився в місті, що постраждало від вуличних боїв. «Холодного Різдвяного дня в Афінах приземлився великий літак, — описував журнал Time візит Черчилля. — На вулицях британські підрозділи підривали та вбивали багнетами стрільців ЕЛАС у районі газовні. Афіняни підтримували тепло в оселях, спалюючи меблі. Декілька грецьких цивільних упізнали і привітали огрядну фігуру, яка вийшла із бронемобіля в однострої комодора Королівських повітряних сил. Перед поштукатуреним рожевим будинком Черчилль зупинився, помахав і посміхнувся. Бої тривали».

У жовтні 1943 р. Іден підписав декларацію чотирьох країн про відмову від застосування сили окупаційними державами після закінчення бойових дій. Тепер німці й італійці вже давно пішли, а британські війська воювали з найбільшою і найпопулярнішою антинімецькою групою опору в країні, щоб установити власний уряд. Черчилль не вагався. Насправді він давно готувався до цієї боротьби. Сьомого листопада 1944 р., коли ситуація видавалася спокійною, а комуністи на позір повністю співпрацювали із британцями, він писав Ідену: «На мою думку, заплативши Росії високу ціну за свободу дій у Греції, ми не повинні вагатися щодо використання британських військ для підтримки королівського грецького уряду під керівництвом пана Папандреу». Черчилль мав на увазі «відсоткову угоду», яка відвела більшу частину Балкан до сфери інтересів Сталіна.

П’ятого грудня Черчилль телеграфував британському військовому командувачу в Афінах генералу Рональду Скобі: «Утім, не вагайтеся діяти так, ніби перебуваєте в завойованому місті, де відбувається місцеве повстання... Ми повинні утримати Афіни й запанувати в них. Буде чудово, і якщо вам вдасться, за можливості, досягти успіху в цій справі без кровопролиття, але за необхідності — і з кровопролиттям». Черчилль пізніше зізнався, що, укладаючи послання Скобі, він думав про телеграму, передану британській владі в 1880-х рр. головним секретарем у справах Ірландії Артуром Бальфуром. Телеграма містила слова: «Стріляйте не вагаючись». За жорстокість заходів головний секретар дістав прізвисько «Кривавий Бальфур»[401].

«Британії випала важка доля відіграти провідну роль у Середземномор’ї. Ми маємо великі обов’язки і доклали тут чималих зусиль, — заявив Черчилль у Палаті громад 18 січня 1945 р. — У нас є один принцип щодо звільнених країн або розкаяних країн-сателітів, на який ми орієнтуємося з максимальним використанням наших можливостей і ресурсів. Ось цей принцип. Я виголошу його в найширших і найбільш знайомих термінах: уряд народу, з народу і для народу, створений на основі вільного загального виборчого права, вибори з таємним голосуванням і без залякування. Це є і завжди буде політикою цього уряду в усіх країнах. Це не тільки наша мета й інтерес — це наша єдина турбота. Саме з цією метою ми намагаємося пробитися через усі труднощі, перешкоди й небезпеки довгого шляху. Довіряйте людям. Переконайтеся, що вони мають справедливий шанс вирішити власну долю, уникаючи терору чи жорсткої дисципліни від будь-якої зі сторін. Це наша політика для Італії, Югославії та Греції. У нас немає іншого інтересу. До цього ми будемо прагнути, і тільки до цього»[402].

Прем’єр-міністр лукавив. Демократія справді багато важила на його порядку денному, але інтереси імперії важили ще більше. Захист імперських інтересів у Середземномор’ї означав також відкриту або приховану війну проти найпопулярніших антифашистських організацій того часу, чимало з яких самі британці раніше підтримували та озброювали. Черчилль опинився у складному становищі щодо британських дій у Греції та втручання в італійські справи, де британці намагалися обмежити вплив комуністів на уряд і суспільство загалом. Протягом кількох тижнів, що передували Ялтинській конференції, прем’єр-міністра чихвостила і британська, і закордонна преса. У парламенті вирувало обурення, Державний департамент США видав заяву, що ставила під сумнів британські дії в Афінах, наказ Черчилля Скобі просочився у пресу, а Рузвельт дав зрозуміти, що не може надати жодної публічної підтримки. Посол Великої Британії у США, лорд Галіфакс, повідомив свій уряд 6 січня, що Рузвельт, із яким він зустрічався того дня, високо оцінював дії Черчилля в Греції, але сказав, що англійці «не усвідомлюють, наскільки йому складно здобути прихильність американської громадської думки».

Мовчазна підтримка на цьому етапі наспіла з несподіваного боку: Москва зовсім не висловила критики. «Відсоткова угода» працювала. Сталін діяв так, наче нічого не знав про британське придушення комуністичного руху в Греції. За вісім років Черчилль висловив у своїх мемуарах удячність за ставлення Сталіна: «Сталін... чітко і чесно дотримувався нашої жовтневої угоди, і протягом тривалих тижнів боротьби з комуністами на вулицях Афін на шпальтах “Правди” чи “Ізвєстій” не з’явилося жодного докірливого