Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

та із світом племен Карпато-Балканського регіону. Цей час (кінець І половини — друга чверть II половини IV тис. до н. е.) можна вважати періодом стабілізації і, певне, єдності населення, що сягнуло аж до Волги. Надалі ми бачимо розпад цієї єдності, відомої ще як середньостогівсько-хвалинська, і дані археології засвідчують появу через певний проміжок часу нових реалій у вигляді таких явищ, як нижньомихайлівська культура з її явними традиціями землеробського світу, квітянська, що продовжила подніпровські неолітичні азово-дністровські традиції. Кінець IV — першу чверть III тис. до н. е. можна було б розглядати як час розпаду попередньої спільності та становлення нових реалій, що відбивають появу окремих діалектних груп, можливо, пов’язаних з індоіранською єдністю. Надалі, в середині III тис. до н. е., наступає період повної децентралізації з формуванням окремих локальних археологічних культур чи культурних варіантів серед скотарських та землеробських племен. На основі сегментації трипілля формуються нові явища як у степовій, так і в лісостеповій зонах, долю яких ще не з’ясовано, але є думка щодо лісостепових груп, які взяли участь у формуванні культур шнурової кераміки (Мовша Т. Г.). Степові культури та їхні носії входять також у нові синкретичні групи не тільки з Трипіллям, а й з Майкопом, і ми не виключаємо в цей час активних міграційних процесів і серед них появу репінського населення та племен животилівсько-вовчанської групи, перші з яких влилися наступного періоду в ямну структуру, а доля інших пов’язана, очевидно, з розвитком новосвободненських культур та їхнім можливим зв’язком із формуванням індоарійської гілки. Новий період інтеграції, найбільш тривалий і стабільний, пов’язаний з появою носіїв ямної культури на значно більших просторах', ніж її попередники. Пояснення цього явища слід шукати не тільки в масовій міграції, хоча певний рух населення справді відбувався. Основою формування ямної культури були внутрішні причини, що привели до певної уніфікації загальноісторичної картини, де південні риси порівняно з енеолітом були найменш показові. Історія ямного населення, що охоплює другу половину III тис. до н. е., можна вважати часом існування певної діалектичної Єдності степового населення, яке, на думку багатьох дослідників, може ідентифікуватися з індоіранцями. Але в даному випадку можна погодитися з думкою В. А. Сафронова, що ямне населення тяжіє вже до праіранської гілки індоєвропейців, яка пізніше добре уособлюється в зрубній культурі. Південні ж сусіди ямників — кемі-обинці, що тяжіють до Північного Кавказу, а в більш ранній час перегукуються з культурою нижньомихайлівців, — могли б бути ототожнені з певною групою індоарїїв. Західні степові групи населення в синтезі з місцевими землеробськими групами протягом цього тривалого періоду могли брати участь у формуванні нових етнічних груп, які розмовляли на місцевих індоєвропейських діалектах, зокрема на прафракійському. На зміну ямному населенню постають катакомбні племена, котрі, на думку багатьох фахівців, уособлюють індоарійську гілку індоєвропейців.

Накреслена нами вище картина звичайно гіпотетична і потребує серйозного обгрунтування. Але належність степових культур енеоліту та доби ранньої бронзи до індоіранської мовної спільності не викликає сумнівів. Північно-західними сусідами індоіранців на теренах України наприкінці доби енеоліту виступають вже протослов’янські племена, які постали на північних відламах трипільського світу в ареалі поширення культури кулястих амфор. Становлення праслов’янських етнічних утворень пов’язане вже з добою бронзи.

Глава 2

Господарство

Господарство землеробських суспільств

До питань господарства енеолітичних племен дослідники зверталися протягом усього їхнього вивчення. Кожного разу із нагромадженням нових даних висловлювалися різні думки щодо характеру основних форм діяльності та переваги однієї над іншою. Останнім часом практично не виникає сумніву, що населення лісостепової смуги території України належало до одного землеробсько-скотарського господарчо-культурного типу. Природні умови лісостепу відповідали осілому способу життя, надаючи в розпорядження людини родючі грунти для заняття землеробством, ліс — для будівництва, опалення та інших господарських потреб, пасовища — для худоби. Густа мережа великих і малих річок, струмків забезпечувала населення водою, а також правила за транспортні артерії.

Правобережний Український лісостеп займає Волинську, Хотинську та Подільську височини, де превалюють вертикальні ландшафти, а також Придніпровську височину, що сформувалася за умов підвищеного рельєфу на кристалічних породах Українського щита. Переважають типові чорноземи та сірі лісові грунти, що утворилися під широколистяними лісами. Дослідники відмічають, що в середню і пізню фази голоцену в лісостепу були широко розповсюджені соснові та широколистяні ліси, які на вододілах чергувалися з ділянками степу. У Правобережному лісостепу широколистяні та соснові ліси утворювали угруповання типу борів і субборів. Соснові розташувалися здебільшого по піщаних терасах річок, схилів ярів та балок. Широколистяні складалися з дуба і граба, з домішкою берези, ясеня, клену тощо. На території західного лісостепу був розповсюджений бук. Чагарниковий ярус утворювали такі рослини, як ліщина, жостер, крушина, калина, кизил тощо. Зволожені ділянки річок займали вільха та верба. Лісистість між Дністром і Дніпром у первісному вигляді становила близько 50 %, тоді як зараз лише приблизно 11 %. Щодо клімату, то, на думку дослідників, в інтервалі між 6000 і 4200 років тому, власне за час існування енеолітичних культур, спостерігається пізньоатлантичний кліматичний оптимум, який захопив і початок суббореального періоду. Клімат тоді був дещо прохолодніший влітку, тепліший взимку і більш вологий, ніж сучасний, що й сприяло розповсюдженню широколистяних лісів у долинах Дністра, Південного Бугу і Дніпра. В степовій зоні, зокрема в межах ареалу буджацьких типчаково-ковильних степів, де в IV тис. до н. е. мешкало населення культури Болград-Алдень, внаслідок покращання умов від зволоження територій область розповсюдження різнотравно-злакової рослинності поширилася на південь. Отже, склалися кліматичні умови, сприятливі для господарчої діяльності, зокрема землеробства і скотарства[210].

Останнім часом більшість дослідників вважає, що серед галузей господарства у енеолітичних племен лісостепу основним було землеробство. Але на думку Г. Ф. Коробкової, що грунтується на співвідношенні знарядь праці, притаманних тій чи іншій галузі, та співвідношенні фауністичних залишків свійських тварин та диких в комплексах окремих поселень, в окремих районах розповсюдження трипільської культури існувало шість варіантів господарства з переважанням тієї чи іншої галузі: землеробсько-скотарський, скотарсько-землеробський, скотарсько-мисливсько-землеробський, скотарсько-мисливський, скотарський, мисливсько-скотарський[211]. Звичайно не виключено, що на окремих поселеннях у певні періоди трипільці могли віддавати перевагу скотарству чи полюванню, які за співвідношенням знарядь праці, знайдених на поселеннях, превалювали над землеробством, але цей фактор може й не відбивати реальної ситуації. Розтинання туш тварин та обробка шкір відбувалася на поселенні, і тому знаряддя праці (ножі, скребки) лишалися тут, а землеробські (серпи) губилися чи викидалися (ламані) в полі. Крім того, частина землеробських знарядь, принаймні орних, виготовлялась, мабуть, з дерева і не збереглася. Більша чи менша кількість знарядь