Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

цілком молода дівчина — замашистим ударом кривої шаблі розсік скроню Задирлікові.

Бореас Мун підхопив випущену з рук рунку, заслонився держаком. Четвертий вершник раптом виріс над ним. До його шолома з обох боків були прип’яті крила хижого птаха. Блиснув здійнятий меч.

— Облиш, Кагіре, — різко сказав біловолосий. — Заощадимо собі час і кров. Мільво, Регісе, туди…

— Ні, — пробелькотів Бореас, сам не знаючи, навіщо він те робить. — Не туди… Там тільки сліпа ділянка між мурами. Отуди вам дорога, тамтими сходами… У верхній замок. Як хочете врятувати Володарку Озера… то тре’ вам поспішати.

— Дякую, — сказав біловолосий. — Дякую тобі, незнайомцю. Регісе, чув? Веди!

За хвилину на площі залишилися тільки трупи. І Бореас Мун, усе ще спертий на держак рунки, якого не міг відпустити: так сильно тремтіли під ним ноги.

Ворони з карканням кружляли над замком Стигга, траурною хмарою оповиваючи вежі та бастіони.

* * *

Вільгефорц вислухав задихану доповідь найманця, що оце прибіг до нього, зі стоїцистським спокоєм і кам’яним обличчям. Але око, що бігало й мружилося, його видавало.

— Допомога в останню мить, — проскреготів він. — Повірити не можу. Таких речей просто не буває. Або бувають, але лише в поганих ярмаркових виставах, що те на те й виходить. Зроби мені приємне, добра людино, скажи, що все це ти вигадав для, скажімо, фацетії.

— Я не вигадав! — обурився жовнір. — Правду кажу! Вдерлися сюди якісь… Гассою цілою…

— Добре, добре, — перервав його чародій. — Я пожартував. Скеллен, займися тією справою особисто. Буде оказія показати, чого насправді варте твоє військо, найняте на мої гроші.

Пугач підстрибнув, нервово замахав руками.

— Чи не надто легко ти все це сприймаєш, Вільгефорце? — крикнув. — Ти, здається, не розумієш усю серйозність ситуації! Якщо замок атаковано, то військом Емгира! А це значить…

— Це нічого не значить, — відрізав чародій. — Але я знаю, про що тобі йдеться. Добре, якщо той факт, що ти маєш мене за плечима, підвищить твою мораль, то нехай так і буде. Ходімо. А також ви, пане Бонгарт.

— Що до тебе, — втупив він своє страшне око в Цірі, — то не май сумнівів. Я знаю, хто з’явився сюди з тією гідною дешевого фарсу допомогою. І запевняю тебе, що той дешевий фарс я перетворю на жахіття. Гей, ви! — Він махнув пахолкам та аколітам. — Закувати дівчину у двімерит, зачинити в камері на три засуви, ока з неї не спускати. Головою за неї відповідаєте, зрозуміло?

— Так точно, пане.

* * *

Вони увірвалися в коридор, з коридору — до великої зали, повної статуй, справжньої гліптотеки. Ніхто не заступив їм шлях. Бачили лише кількох пахолків, які втекли, ледь угледівши їх.

Вони збігли сходами. Кагір копняком виніс двері, Ангулема увірвалася досередини з бойовим вереском, ударом шаблі збила шолом з обладунку, що стояв біля дверей: прийняла його за вартового. Зрозуміла помилку, зайшлася від сміху.

— Хе-хе-хе! Тільки погляньте…

— Ангулемо! — Ґеральт закликав її до порядку. — Не стій так! Далі!

Попереду відчинилися двері, замаячили фігури. Мільва без роздумів нап’яла лук та послала стрілу. Хтось крикнув. Двері зачинилися, Ґеральт почув, як клацнув засув.

— Далі, далі! — крикнув. — Не стояти!

— Відьмаче, — сказав Регіс. — Така біганина без сенсу. Піду… Полечу на розвідку.

— Лети.

Вампір зник, наче його вітром здуло. Ґеральт не мав часу дивуватися.

Знову наштовхнулися на людей, цього разу — озброєних. Кагір та Ангулема з криками скочили до них, а люди кинулися навтьоки, переважно, як здавалося, через Кагіра та його помітний шолом із крилами.

Вони ж увірвалися на галерею, що оточувала внутрішній вестибюль. Від портика, що вів углиб замку, відділяло їх, може, кроків двадцять, коли на протилежному боці галереї з’явилися постаті. Відлунням рознеслися крики. І засвистіли стріли.

— Ховайся! — крикнув відьмак.

Стріли летіли справжнісіньким градом. Фуркотало пір’я, наконечники викрешували іскри з підлоги, збивали зі стін штукатурку, засипаючи їх дрібним пилом.

— Падай! За балюстраду!

Вони впали, ховаючись, як хто зумів, за спіральними стовпчиками, на яких було вирізьблено листки. Але цілими вони не пішли. Відьмак почув, як Ангулема крикнула, побачив, як вона хапається за плече, за миттєво просяклий кров’ю рукав.

— Ангулемо!

— Нормально! Пройшло м’якоттю! — крикнула дівчина у відповідь лише трохи тремтячим голосом, підтверджуючи те, що він знав. Якби наконечник розгатив кістку, Ангулема зомліла б від шоку.

Лучники з галереї стріляли без перерви, кричали, кличучи на допомогу. Кілька побігло вбік, аби бити по тих, які причаїлися, з гострішого кута. Ґеральт вилаявся, оцінив відстань, яка відділяла їх від аркади. Це не виглядало добре. Але залишатися тут, де вони були, означало смерть.

— Стрибаємо! — крикнув він. — Увага! Кагіре, допоможи Ангулемі!

— Вони нас переб’ють!

— Стрибаємо! Ми мусимо!

— Ні! — крикнула Мільва, встаючи з луком у кулаку.

Стала рівно, у стрілецькій позі, справжня статуя, мармурова амазонка з луком. Стрільці на галереї крикнули.

Мільва спустила тятиву.

Один із лучників полетів назад, гримнув спиною об стіну, на стіні розквітнула кривава пляма, що нагадувала великого восьминога. З галереї пролунав крик, рик гніву, злості та погрози.

— Велике Сонце… — простогнав Кагір. Ґеральт стиснув йому плече.

— Стрибаємо! Допоможи Ангулемі!

Стрільці на галереї зосередили весь обстріл на Мільві. Лучниця навіть не здригнулася, хоча навколо неї аж курилося від тиньку, летіли шматки мармуру та тріски від битих стріл. Вона спокійно спустила тятиву. Знову крик, другий стрілець відлетів, наче ганчір’яна лялька, забризкуючи компаньйонів кров’ю й мозком.

— Зараз! — крикнув Ґеральт, побачивши, як стражники розбігаються з галереї, як валяться на підлогу, криючись від нехибних стріл. Стріляти продовжували лише троє найвідважніших.

Наконечник ударив у гранчастий стовп, засипаючи Мільву пудрою тиньку. Лучниця здмухнула волосся, що опадало на обличчя, нап’яла лук.

— Мільво! — Ґеральт, Ангулема й Кагір уже дісталися до аркади. — Облиш! Тікай!

— Ще разочок! — сказала лучниця з пір’ям стріли біля губ.

Клацнула тятива. Один із тих трьох відважних завив, перехилився через балюстраду й полетів униз, на плити подвір’я. Інших при тому відвага облишила. Упали на підлогу, втиснулися в неї. Ті, які підбігали, не квапилися виходити на галерею й підставлятися Мільві під стріли.

За єдиним винятком.

Мільва оцінила його відразу. Невисокий, худорлявий, смаглявий. З витертим до блиску наручником на лівому зап’ястку, з лучницькою рукавичкою на правиці. Бачила, як він підіймає вигнутий композитний лук із профільованим, різьбленим держаком, як плавно його напинає. Бачила, як нап’ята до кінця тятива перекреслює його смагляве обличчя, бачила, як червоне пір’я стріли торкається його щоки. Бачила, що цілиться він добре.

Підкинула лук, плавно нап’яла його, цілячись уже під час напинання. Тятива торкнулася обличчя, перо стріли — кутика губ.

* * *