Читати книгу - "Куджо"

вести допит. Принаймні формально.

Таунсенд повернувся через п’ять хвилин із розгубленим виглядом.

— Він не виходить на зв’язок, містере Мейсен. Диспетчер спробував викликати його по рації і каже, що, мабуть, у машині його немає.

— Він, трясця його матері, напевне, поїхав на каву до «Затишного куточка». Ну й біс із ним. Цей шериф поза грою.

Енді Мейсен припалив нову «Pall Mall», кашлянув і вишкірився до Таунсенда:

— Гадаю, ми можемо дати собі раду з цим Кемпом і без нього?

Таунсенд посміхнувся.

— О, гадаю, ми впораємося.

Мейсен кивнув.

— Ця справа набуває кепського повороту, містере Таунсенд, дуже кепського.

— Це недобре.

— Я вже починаю думати, чи не закопав їх Кемп у канаві при якійсь сільській дорозі між Касл-Роком і Твікінгемом.

Він знову посміхнувся.

— Але ми розколемо його, містере Таунсенд. Я вже мав справу з міцними горішками.

— Так, сер, — шанобливо відповів Таунсенд. Мейсену він вірив.

— Ми розколемо його, якщо залишимо на два дні пріти в цьому кабінеті.

Приблизно кожні п’ятнадцять хвилин Таунсенд вислизав геть, щоб спробувати зв’язатися з Джорджем Баннерменом. Він був знайомий із шерифом дуже мало, але мав про нього кращу думку, ніж Мейсен, і вважав: той заслуговує попередження, що Мейсен гострить на нього зуб. Коли о десятій від Баннермена й досі нічого не було чути, він занепокоївся, намагаючись вирішити, чи розповідати про це Мейсену, чи краще мовчати.

Роджер Брейкстоун прибув до Нью-Йорка о восьмій тридцять дев’ять ранку літаком «Східних авіаліній», взяв таксі й зареєструвався в «Білтморі» близько дев’ятої тридцять.

— Ви бронювали номер на двох? — уточнив адміністратор.

— Мій напарник мусив повернутися додому через надзвичайну ситуацію.

— Прикро це чути, — байдуже відгукнувся адміністратор і вручив Роджерові бланк для заповнення. Поки Роджер писав, він розповідав касирові, що на наступні вихідні дістав квитки на «Янкіз»[86].

У своєму номері Роджер ліг на ліжко і спробував подрімати, та хоча минулої ночі відпочити майже не вдалося, сон не йшов. Донна трахається з іншим, Вік щосили тримається чи принаймні намагається; і це йому на додачу до тих смердючих, червоних і перецукрованих дитячих каш. Тепер Донна і Тед зникли. І Вік зник. За останній тиждень усе якимось чином перетворилося на порох. Найкращий фокус, який ви будь-коли бачили: але-ап! — і все перетворюється на велику купу лайна. Боліла голова. Біль накочував потужними, масними, пульсуючими хвилями.

Нарешті Роджер устав, не бажаючи більше лишатися на самоті зі своєю мігренню і поганими думками. Він подумав, що однаково можна було б пройтися до офісу «Саммерс», що на 47-й вулиці, і зірвати на них трохи злості. Бо ж за що, врешті-решт, «Ед Воркс» їм платить?

У вестибюлі він затримався, щоб попросити аспірин, і пішки подався до офісу. Від прогулянки голова боліти не перестала, зате вона з новою силою воскресила його — треба сказати, взаємну — ненависть до Нью-Йорка.

«Тільки не сюди, — подумав він. — Я краще піду вантажити ящики з “Пепсі”, ніж привезу сюди Алтею і дівчаток».

Офіс «Саммерс» містився на чотирнадцятому поверсі гігантського, безглуздого на вигляд хмарочоса, спроектованого згідно з вимогами енергозаощадження. Коли Роджер назвався, секретарка усміхнулася й кивнула.

— Містер Г’юїтт вийшов на кілька хвилин. Містер Трентон з вами?

— Ні, його викликали додому.

— У мене для вас дещо є. Надійшло сьогодні вранці.

Вона простягла Роджерові телеграму в жовтому конверті. На ньому стояла адреса: «В. Трентону / Р. Брейкстоуну / “Ед Воркс” / “Імідж-погляд”». Роб переслав її в «Саммерс» учора ввечері.

Роджер розірвав конверт і одразу ж побачив, що повідомлення — від старого Шарпа, і, до того ж, чималеньке.

«Ідеться про звільнення, — подумав він, — ось і дожилися». І став читати.

Телефон розбудив Віка за кілька хвилин до дванадцятої. Інакше він проспав би майже до самого вечора. Сон був липкий і важкий. Він прокинувся з жахливим відчуттям дезорієнтованості. Йому знову наснився той самий сон: Донна і Тед сховались у ніші на скелі, лише за кілька футів від лап моторошного, міфічного чудовиська. Коли він простягнув руку до апарата, кімната оберталася перед очима.

«Донна і Тед, — подумав Вік. — Вони в безпеці».

— Алло.

— Віку, це Роджер.

— Роджер?

Вік сів. Сорочка прилипла до тіла. Половина його свідомості ще не прокинулась, і досі борючись із тим сновидінням. Світло було надто яскраве. Спека… Коли Вік лягав спати, було ще порівняно свіжо. Зараз кімната перетворилася на духовку. Котра година? Скільки часу вони дали йому проспати? У будинку так тихо.

— Роджере, котра година?

— Година? — Роджер зам’явся. — А, десь біля дванадцятої. Що…

— Дванадцята? О Господи! Роджере, я заснув.

— Що там, Віку? Вони повернулися?

— Коли я ліг спати, їх не було. Той негідник Мейсен пообіцяв…

— Хто такий Мейсен?

— Він веде розслідування. Роджере, мені треба йти. Треба з’ясувати…

— Стривай-но, старий. Я телефоную з офісу «Саммерс». Мушу тобі сказати. Ми отримали телеграму з Клівленда, від Шарпа. Вони не розірвуть угоду.

— Що? Як?

Усе відбувалося занадто швидко. Донна, угода, майже абсурдно веселий голос Роджера.

— Коли я прийшов, тут на мене чекала телеграма. Старий і малюк надіслали її до «Імідж-погляду», а Роб відправив її сюди. Хочеш, я прочитаю?

— Перекажи суть.

— Схоже, старий Шарп і його синочок дійшли однакового висновку, але різними логічними шляхами. Старий розглядає історію з «Малиною» як повторення битви за Аламо. Ми, хороші хлопці, стоїмо на стінах фортеці й допомагаємо відбити нападників. Усі повинні триматися разом. Один за всіх і всі за одного.

— Так, пізнаю старого Шарпа, — відповів Вік, розтираючи шию. — Відданий негідник. Тому він і залишив нас, коли ми покинули Нью-Йорк.

— Малюк і далі хоче нас позбутись, але вважає, що зараз невдалий час. Він думає, що це може бути розцінено як ознака слабкості, а може, навіть провини. Ти можеш у це повірити?

— Я можу повірити, що цьому маленькому придуркуватому параноїку може спасти на думку що завгодно.

— Вони хочуть, щоб ми прилетіли до Клівленда й підписали угоду ще на два роки. Звісно, це не на п’ять років. До кінця цього терміну синочок майже напевне візьме владу у свої руки, і нас точно запросять на довгу прогулянку з вузького пірса, але два роки… Цього часу нам вистачить, Віку. За два роки ми будемо озброєні! І зможемо