Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

class="book">Петр обійшов стілець, глянув на полковникову спину й побачив між лопатками в Фалькенберга кинджал, угороджений по колодочку.

— Тримайте язик за зубами, — сказав полковник. — Я не хочу, щоб люди дізналися, що я на смерть поранений: зчинилась би паніка. Ви єдиний, хто знає про це.

Донедавна Фалькенберг сам не знав, що поранений. Над ранок, повертаючись, утомлений, додому, він відчув, як його щось ударило в спину. Він подумав, що то хтось пожбурив у нього камінь, і не здивувався, бо знав — у Магдебургу його не люблять. Аж роздягаючись, збагнув: куртку пришпилено до тіла. В полковникові вмить прокинулися бистрий розум і чутливе сумління. Він з жахом усвідомив — йому лишилося дуже мало жити й він не встигне виправити те, чого допустився з наказу короля Густава-Адольфа, який затявся не віддавати такого гарного, багатого й стратегічно важливого міста до рук цісарцям. Уявивши, що кара, яка спостигне його на тому світі за виконання злочинного наказу короля, буде, можливо, страшніша за ту, яка напевне спіткала Нерона, Діоклетіана, короля Філіппа Другого і взагалі всіх Габсбургів, поранений полковник, нікому нічого не сказавши про свою рану, спішно послав по Петра Куканя чоловіка, про якого гадав, що той має серце, характер і розум.

— Я покличу лікаря, він у передпокої, — сказав Петр.

— Я не хочу й бачити лікаря, поки не буде підписано ультиматум і припинено канонаду, — відказав Фалькенберг. — Лікар може тільки витягти кинджал із рани, а це, як відомо з прикладу фіванського полководця Епамінонда, викличе миттєву смерть. Поки зброя зостається в рані, я житиму. Бачте, обізнаність із античною історією — не зовсім марна річ.

Полковник спробував засміятися, але сміх зразу перейшов у стогін.

— Боляче? — спитав Петр.

— Тільки коли сміюся. Йдіть уже, йдіть!

Петр квапливо вийшов.

Коли він добіг до Старого ринку, ратуша була вся в полум’ї. Ця найстаріша і найпрекрасніша світська будівля міста горіла, мов скирта соломи, але ніхто не звертав на те уваги: городяни, котрі не бились на мурах, мали досить клопоту рятувати власне майно. Оскільки ратуша була резиденцією влади, гасити вогонь прибула пожежна команда, але цівочка води, яку рятівники пускали в пекельне полум’я, що било з вікон зали засідань на другому поверсі, була безсила, хоч плач. На ринку стояв з кількома солдатами командир шведських гвардійців. Петр тицьнув йому під ніс Фалькенбергового листа й загорлав:

— Куди вивели в’язнів? Де бургомістр Ратценгофер?

Швед знизав плечима:

— Щодо цього не було ніяких наказів.

— Зостались у в’язниці? — крикнув Петр.

Швед знову здвигнув плечима.

— Ходімо по них, — сказав Петр. — Ти поведеш мене.

Швед жахнувся.

— Але ж туди не можна ввійти! Це певна смерть.

— Ходімо, — повторив Петр, вихопив пістоля й дулом штурхнув його під ребра. Швед неохоче рушив уперед. Та коли йому дихнуло жаром в обличчя, він упав навколішки, а потім ліг ницьма на брук, розкинувши руки.

— Туди я не піду. Можете застрелити мене, пане, але всередину я не ввійду.

Петр відняв пістоля, і швед звівся навколішки.

— Коли ви наважитесь проникнути туди, пане, то це в лівому крилі, — сказав він, подаючи Петрові залізне кільце з ключами, що висіло у нього на поясі. — Але мене туди не заженете. Краще куля, ніж спектися живцем.

Петр ухопив ключі й кинувся до ратуші.

У вестибюлі ще не горіло, але згори валив по сходах їдкий дим, що засліпив Петра й забив йому дух. Прикриваючи обличчя руками, Петр наосліп поточився туди, де, як він гадав, — бо в раптовому жаху та розгубленості втратив орієнтацію, — може бути ліве крило будівлі. А далі вже, натикаючись на стовпи та виступи, втікав і втікав від жару, що бухав йому в спину, ніби хтось дмухав з велетенських міхів. Він вирішив, що такого високопоставленого чоловіка, як бургомістр Ратценгофер, ув’язнили не в підземеллі для простих злочинців, а в комфортабельній камері для значних панів, із канапою, а може, й з дорогими гобеленами на стінах, якраз така розкішна камера могла б міститись у коридорі, до якого Петр наосліп убіг; жар там був так само нестерпний, як у вестибюлі, але дихати було трохи легше.

— Ратценгофер! — спробував він крикнути, але з грудей вирвалось тільки мізерне, безсиле хрипіння.

Потім, точачись коридором, наче п’яний, дотикаючись долонями то лівої, то правої стіни, він намацав залізні двері. Але за тими дверима не могло бути нічого живого, бо вони розжарилися до малинового кольору, а гуготіння вогню за ними свідчило, що там не мала камера, а просторе приміщення. І це було вже останнє, що зміг іще подумати Петр, бо саме в ту мить, коли він доторкнувся до розпечених залізних дверей, над головою в нього розверзлося склепіння стелі, і на те місце, де він стояв би, якби не був Петром Куканем з Куканя, тобто якби не зміг блискавично відскочити, з гуркотом посипалися, ніби на пекельній виставі, мармурові плити, розпечена цегла, балки, порох, попіл та жар.

В ту хвилину наш герой уже, нічого не бачачи, нічого не чуючи, нічого не тямлячи, летів звідкись кудись, летів крізь темряву, дим і гаряче повітря, ніби відьма з «Макбета», а як долетів, чи то як упав на дно колодязя крутих сходів, то відчув у лівому коліні біль, такий нестерпний, що в нього зразу майнула думка, можливо, неприємна, але здорова: чи не скалічився він так тяжко, що кульгатиме довіку. Ради полегкості хотів був лайнутись, та виявилося — надкусив собі язика, а можливо, ще й зламав нижню щелепу та звихнув в’язи. А коли хотів помацати звихнуте, то пересвідчився, що не може ворухнути правою рукою, що в нього перебитий поперек і викручена щиколотка на правій нозі. Оскільки ж і дихати було боляче, він виснував, що з правого боку зламане принаймні одне ребро. Коротше кажучи, Петр був розбитий, пом’ятий, потовчений, обдертий, понівечений, змордований, як іще ніколи