Читати книгу - "Хрещений батько"

останніми, і Тома Хейгена вразило, наскільки вони були імпозантнішими, респектабельнішими, ніж оте «село» – дони з периферії. По-перше, всі п’ятеро нью-йоркських донів, за давньою сицилійською традицією, були «людьми з черевом», що образно означало владу та хоробрість, а буквально – огрядність, немовби перше й друге неодмінно поєднувалося, як воно, здається, і траплялося в Сицилії. П’ятеро нью-йоркських донів були опасистими, м’язистими чоловіками з лев’ячими гривами, масивними рисами обличчя, м’ясистими носами, товстими губами, пухкими відвислими щоками. Не були вони ані добре голені, ані старанно вбрані – мали вигляд ділових людей, котрих не цікавлять такі дурниці, як марнославство.

Прийшов Антоні Страччі, що контролював район Нью-Джерсі й доки в західній частині Манхеттена. Він прибрав до рук гральні кубла у Нью-Джерсі й мав значний вплив в апараті демократичної партії. Парк його вантажних машин давав великі прибутки насамперед тому, що шофери їздили з великими перевантаженнями, не боячись шляхової інспекції. Ці вантажні машини допомагали розбивати дороги, а потім його шляхово-будівельна фірма, яка мала вигідні контракти з урядовими установами, ремонтувала пошкоджені дороги. Чиє серце не потішилося б, спостерігаючи таку вправність, коли одна вигідна «справа» породжує другу. Страччі також був людиною старих традицій і ніколи не заробляв на проституції, але оскільки його бізнес зосередився коло портів, він просто-таки не міг не втягтись у торгівлю наркотиками. З-поміж п’яти нью-йоркських родин, що виступали проти Корлеоне, його здавалася найслабкішою, але найкраще зорганізованою.

«Родина», очолювана Оттіліо Кунео, контролювала північну частину штату Нью-Йорк – організовувала незаконний в’їзд італійських іммігрантів до Сполучених Штатів із Канади, володіла всіма гральними закладами в цій половині штату Нью-Йорк і мала вирішальне слово під час отримання ліцензій на відкриття іподромів. Кунео обеззброював своєю зовнішністю: він мав кругле обличчя сільського пекаря; його легальним бізнесом була велика молочарська компанія. Кунео належав до людей, що люблять дітей і завжди носять повні кишені цукерок, сподіваючись дати втіху комусь із власних численних онуків або неповнолітніх нащадків своїх колег. Він носив круглий м’який капелюх із опущеними вниз крисами, мов у жіночого капелюшка, від чого обличчя видавалося ще повнішим та круглішим і набувало хитрувато-веселого виразу. Він став одним із небагатьох донів, яких ні разу не заарештовували і про характер діяльності яких ніхто й не підозрював. Навіть більше, він став членом багатьох громадських комітетів, а комерційна палата Нью-Йорка одного разу голосуванням визнала його «Найкращим бізнесменом штату Нью-Йорк».

Найближчим союзником «родини» Татталья був дон Еміліо Барціні. Йому належали деякі з гральних кубел у Брукліні й у Квінсі. Заробляв він і на проституції. Цей вольовий чоловік неподільно панував на Стейтен-Айленді. Володів також кількома спортивними тоталізаторами при стадіонах у Бронксі й Вестчестері. Не цурався й торгівлі наркотиками. Встановив тісні зв’язки з Клівлендом і Західним узбережжям, був одним із тих кмітливих діляг, що вже зацікавилися Лас-Вегасом і Ріно – відкритими містами Невади. Він також мав свої капітали в Майамі-Біч і на Кубі. Після «родини» Корлеоне він був, можливо, найсильнішим у Нью-Йорку, а отже, і в країні. Його вплив сягав навіть Сицилії. Він не цурався будь-якого незаконного бізнесу. Казали, що він простягав свої пазурі навіть до Волл-стрит. Від самого початку війни підтримував «родину» Татталья грошима і впливом. Саме він мріяв відтерти дона Корлеоне як наймогутнішого і найвпливовішого лідера мафії в Сполучених Штатах і перебрати собі частину його імперії. Барціні був дуже подібний до дона Корлеоне, проте сучасніший, діловитіший, пронозуватіший. Його ніколи не обзивали «вусатим ведмежатником», він довіряв молодим ватажкам і допомагав їм просуватися вгору. Володіючи величезним особистим впливом, був, проте, холодний, не мав теплоти дона Корлеоне у взаєминах із людьми. Здавалося, на сьогодні Барціні тішився серед присутніх найбільшою повагою.

Останнім прибув дон Філіпп Татталья, ватажок «родини» Татталья, що відверто кинула виклик «родині» Корлеоне, підтримавши Солоццо, і майже домоглася свого. Та, як не дивно, інші ставилися до нього з ледь помітним презирством. Насамперед усі знали, що Татталья дозволив Солоццо крутити собою, що спритний Турок водив його за ніс.

Отже, Татталья ніс відповідальність за все, що сталося, за те сум’яття, яке шкодило бізнесові всіх нью-йоркських «родин». Крім того, він був шістдесятирічний дженджик і ще чіплявся до спідничок. А можливостей потурати цій своїй слабості у нього було більш ніж досить.

Адже «родина» Татталья мала діло з жінками. Її головна стаття прибутку – проституція. Вона також контролювала більшість нічних клубів у Сполучених Штатах і могла підкорити собі який завгодно талант у цій царині. І коли треба, Філіпп Татталья не відмовлявся від рішучих заходів, щоб схилити на свій бік перспективного співака, коміка чи музиканта; він мав також вплив і на фірми грамзапису. І все ж таки проституція залишалася головним джерелом прибутків «родини».

Його особистість була неприємною для людей, що зібралися в залі. Цей скиглій завжди скаржився на зростання витрат у його бізнесі. Як послухати його, то рахунки від пральні за всі оті рушники геть з’їдали прибутки (хоча пральна фірма, послугами якої він користувався, теж належала йому). Дівчата ледачі й ненадійні, так і дивись, що або втече, або відбере собі життя. Сутенери непорядні, нечисті на руку й не віддані. Важко знайти добрих фахівців. Хлопці сицилійського походження не хотіли йти на таку роботу, вважаючи за негідне діло торгувати жінками й віднімати у них зароблені гроші, – і це ті самі поганці, які з хрестом на шиї й з піснею на устах можуть перерізати горлянку кому завгодно. Отож слухачі нагороджували Філіппа Татталью неповагою й презирством. Найбільше нарікань від нього можна було почути щодо чиновників, які видавали й скасовували ліцензії на торгівлю спиртним його нічним клубам та кабаре. Він присягався, що хабарами різним хранителям офіційних печаток зробив більше мільйонерів, ніж їх сидить на Волл-стрит.

Як не дивно, але майже переможна війна проти «родини» Корлеоне не принесла йому тієї поваги, на яку він міг сподіватися. Усі знали, що його сила йшла спочатку від Солоццо, а потім – від «родини» Барціні. Проти нього свідчила й та обставина, що, маючи таку перевагу, як несподіваний напад, він не домігся повної перемоги. Якби він був спритніший, то й не виникло б усіх отих ускладнень. Смерть дона Корлеоне означала б кінець війни.

Оскільки обидва втратили синів у цій війні, дон Корлеоне і Татталья привіталися лише формальним кивком голови. Дон Корлеоне опинився в центрі уваги, бо всі пильно придивлялися, намагаючись помітити ознаки кволості, які мали б залишитися після ран і поразок. Усіх дивувало, що дон Корлеоне став на шлях миру після загибелі свого найулюбленішого сина. Це визнання поразки