Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що тут діється? — звернувся чужинець до Меріем мовою, якої вона не розуміла.
Вона похитала головою і заговорила арабською. Незнайомець відразу повторив запитання по-арабському.
— Вони забрали мене від Корака, — пояснила дівчина. — Оцей хотів на мене напасти. Другий намагався його зупинити, і цей його вбив. Вони обидва були погані, але цей найгірший. Якби мій Корак був тут, то забив би його. Ти, певне, такий, як і вони, тому й не вбиваєш його.
— Він заслуговує, щоб його вбили? — усміхнувся чужинець. — Звісно. Колись я це й зроблю, але не зараз. Я подбаю, щоб він більше ніколи тебе не скривдив.
Він схопив Мальбіна так, що здоровенний швед не міг навіть ворухнутися, хоч і силкувався, і тримав його невимушено, як малу дитину, — а Мальбін же був кремезненький чолов’яга. Швед лютував і лаявся. Він намагався повернутися до супротивника обличчям, силкувався бодай дістати його рукою. Потім почав гукати слуг, щоб ті прийшли і застрелили чужинця. Натомість до намету увійшло понад десяток чужих чорношкірих. Дужі ставні чоловіки зовсім не були схожі на бридку банду, яка товаришила шведам.
— Годі вже дурниць, — сказав чужинець Мальбінові, — ти заслуговуєш на смерть, але я не уповноважений законом убивати тебе. Я знаю, хто ти. Чув уже про тебе. Ти і твій приятель мали щонайгіршу славу. Ми не хочемо, щоб ти лишався в нашій країні. Цього разу я тебе відпущу, але якщо ти коли-небудь повернешся, я власноручно здійсню правосуддя. Втямив?
Мальбін борсався й пручався, взиваючи свого супротивника останніми словами. За це той стусонув його так, що в шведа аж зуби клацнули. Бувалі люди кажуть, що для дорослого чоловіка це найдошкульніша кара з усіх тих що не завдають безпосередньої шкоди здоров’ю, — давній добрий прочухан. Саме він Мальбінові й перепав.
— Тепер забирайся геть, — сказав чужинець, — як ще коли мене побачиш, пригадай, хто я такий. — І він прошепотів шведові на вухо своє ім’я — ім’я, котре справило на негідника куди більше враження, ніж ціла злива стусанів, а потім дав йому такого копняка, що чолов’яга вилетів з намету і впав на траву оддалік.
— Ну, — сказав чужинець, повертаючись до Меріем, — у кого з них ключ від цієї штуки, що в тебе на шиї?
Дівчина вказала на Єнсена.
— Завжди був у нього, — сказала вона.
Чужинець обшукав на вбитому одяг і знайшов ключа.
За мить Меріем була вільна.
— Ти відпустиш мене до мого Корака? — спитала вона.
— Я хотів би, щоб ти, повернулася до своїх, — відповів він. — Де твої співплемінці і де саме їхнє селище?
Він здивовано оглядав дивне варварське вбрання дівчини. З її вимови, вона начебто була арабка, але він ніколи досі не бачив, щоб арабські дівчата так одягалися.
— Якого ти роду-племені? Хто такий Корак? — спитав він знову.
— Корак! Ну, Корак — це мавпа. А більше в мене нікого нема, Корак і я живемо в джунглях самі, відколи А-хт став королем мавп. — Вона завжди вимовляла Акутове ім’я в такий спосіб, бо саме так уперше почула його, коли Корак прийшов до неї з великим мавпичем. — Корак сам міг бути королем, але він не захотів.
Здивований вираз з’явився в очах чужинця. Він уважніше приглянувся до дівчини.
— Отже, Корак — це мавпа? — сказав він. — А хто ж, скажи на милість Божу, ти?
— Я Меріем. І я також мавпа.
— Гм-м-м…
То був єдиний звук, на який спромігся чужинець після такої дивної заяви; але в його погляді можна було помітити іскорки співчуття й жалю. Він підійшов до дівчини і спробував торкнутися долонею її чола. Вона сахнулася і застережливо загарчала. Він усміхнувся.
— Тобі не слід мене боятися, — сказав він. — Я тебе не скривджу. Я лише хотів пересвідчитися, чи в тебе нема гарячки — чи здорова ти. Якщо все гаразд, то вирушимо на пошуки Корака.
Меріем пильно подивилася в його добрі сірі очі. Певне, вона побачила там безсумнівне підтвердження добрих намірів, тож дозволила йому покласти долоню на чоло і послухати пульс. Вочевидь, гарячки в неї не було.
— Чи давно вже ти мавпа? — спитав чоловік.
— Відмалечку. Вже багато-багато років, як Корак прийшов і забрав мене від батька. Батько бив мене. Відтоді я жила на деревах з Кораком і А-хтом.
— Де саме в джунглях живе Корак? — спитав чужинець.
Меріем окреслила рукою широке півколо, так що воно загалом вказувало на половину Африканського континенту.
— Ти можеш знайти шлях до нього?
— Я не знаю, — відповіла вона, — але він сам мене знайде.
— Тоді ось що я пропоную, — сказав чужинець. — Я живу за кілька переходів звідси. Ходімо до мене додому, там моя дружина заопікується тобою і догляне, поки ми знайдемо Корака або Корак нас. Якщо він знайде тебе тут, то зможе знайти і в моєму селищі. Так-бо?
Меріем і сама так
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тарзан та його звірі. Тарзанів син», після закриття браузера.