Читати книгу - "Чорний лабіринт. Книга третя"

У 1923–1932 рр. — голова НТШ у Львові. У жовтні 1939 р. був головою Народних зборів Західної України, а в 1940 р. — депутат Верховної Ради УРСР 1-го скликання. ">[39] проголосили волю до возз'єднання… Возз'єднати українські землі в єдиній державі — то була споконвічна мрія кожного українця. У проводі ОУН тихцем скреготали зубами. Проте що могли протиставити? Адже червоне військо звільняло західні землі України від польської окупації, що тривала тут, завдяки Петлюрі, два десятки років, звільняло від поневолення й національного гніту, проти якого виступали і комуністи, і націоналісти…

Це вже потім, коли почалась насильницька суцільна колективізація, безпідставні масові репресії, коли людей, котрі були совістю народу, — Тараса Франка, того ж таки Студинського, та й багатьох помітних комуністів, що тільки-но вийшли з підпілля й взялися до активної праці, замельдувало НКВС, коли та хвиля арештів почала розкочуватись містами й селами, ОУН підняла свій голос… Тоді кожне слово, сказане проти совітів, лягало в добре розораний енкавеесівськими плугами грунт. Саме тоді націоналізм став сприйматися як альтернатива владі, що існувала тут уже близько півтора року. Страх перед «братніми» репресіями ятрив людські душі і за німецької влади. Хоч німців тут і не любили, проте багато хто дивився на них із надією. Все-таки європейська, цивілізована нація… А коли і німці показали зуби, розігнавши проголошений у Львові уряд, людям лишилося сподіватись на власну силу та ще на бога… Ні, хто б там що не казав, а совіти самі штовхнули західних українців в обійми нового порядку. Принаймні так було попервах, поки не розібрались люди, що для них готував Адольф Гітлер. Ідея повстання сколихнула народ, що споконвіку жив справедливим бажанням створити свою, українську державу.

І все-таки, куди поділися його бойовики? І лісника Михайла з радистом досі нема… Коли говорив з емісаром Лебедя, Туром, не знав, що той так поведеться, а якби знав, власними руками відірвав би голову Іуді! Це ж треба?! Не встиг вийти з хати, як уже збрехав! І то на весь світ ославив! Мюнхенські газети кричать про мандат, отриманий Лебедем від воюючої України, який нібито він, Леміш, підписав власною рукою. Ті покидьки по мюнхенах та нью-йорках тепер його іменем чинять підлу справу: викачують з калитки американського дядечка іудині срібняки, наживаються за рахунок нужденного сіроми-емігранта, що повірив їхнім брехням тільки тому, що на мандаті стоїть його ім'я. Господи, як він ненавидить отих проклятих яничарів… Ненавидить себе за те, що стільки років жив паскудною брехнею, яка тепер так гостро обертається проти нього. За кого вони там його мають? За пішака, якого можна совати куди завгодно на догоду купці безсоромних людців, що збіглися під крильце свого новітнього фюрера Миколи Лебедя. Прагнуть його, Леміша, руками повалити Бандеру, аби їм вільніше було дерти шкуру з симпатиків, перекидати до власної кишені щедрі датки спецслужб. Але заждіть, — так просто я вам не дамся. Ось хай прийде радист, я вам такого їжака підсуну — вік пам'ятатимете!

— Ти мене кликав?

Голос дружини примусив його здригнутися. Він не помітив, як промовив останню думку вголос.

— Ні, ні… То я так.

— Ти б, може, з'їв щось тепленьке?

— Не хочеться… Проте давай, треба кинути щось всередину. Мо', заніміє.

Вона підвелася, помацала горщика в печі, чи не захолола зварена з ночі вівсяна каша. Взяла полумисок, поклала туди кілька ложок каші, поставила перед ним на стіл.

— Чого ти плачеш? — спитав, не підводячи на неї очей.

— Я не плачу… щось так сумно, так важко на серці.

— Правду сказати, у мене теж… Мабуть, тому що дощ…

— Мабуть.

— Щось не йде ніхто… — він узяв ложку, поглянув на дружину. — Забули нас із тобою. Не сумуй, скоро перейдемо кудись в інше місце. Я сказав, щоб приготували пристойне житло, а то ми тут за зиму…

— А може, їх замельдували давно, а ми чекаємо?

— Коли їх… то вже й до нас скоро постукають.

Вона нічого не сказала, відійшла до печі й знову тихо заплакала.

— Ну, чого ти?

— Пробач… І не хочу плакать, а сльози…

— Доведеться, мабуть, мені самому поглянути, що там у них скоїлося, — сказав так, аби відвернути її від тих сліз, а вона не стрималась, заплакала вголос.

— Ти що? Куди тобі зараз із твоєю виразкою? Та згадай, хто ти! Вони прийдуть! Мусять прийти…

— Вже, бачу, не до гонору нам буде… Піду. Приготуй мені чисту сорочку…

Вона знала, що відмовляти його, коли вже щось надумав, марно. Відімкнула валізу, в якій зберігався весь їхній скарб, вийняла сорочку гуцульського шитва, розгладила долонями на столі. Праски в лісничівці не було, та коли б і була, то жару до неї можна було добути тільки вночі: удень топити не ризикували, аби дим з комина не привернув уваги якогось перехожого.

— Як мене довго не буде, ти у Кригів іди, до Михайла, лісника, переходь…

Дружина глянула на нього так, ніби прощалася навіки.

— Ну, чого ти… Все буде гаразд. Я швидко повернусь… Але як три дні мене не буде, йди до Михайла, він допоможе…

— Ой, Василечку, не ходи…

— Піду… Маю полагодити те, що розірвалося…

Василь Кук, він же Леміш, Медвідь, полковник Коваль, Юрко і ще бозна-хто, ходив по Кам'янці-Бузькій вільно, і ніхто не звертав на нього уваги. Головнокомандуючий воюючої України раптом збагнув, майже фізично відчув, що всі ті грізні титули і псевдо осипалися з нього, наче торішнє листя, і він лишився один, віч-на-віч із самим собою. Доля нагадала йому, що, як і всі люди, він може бути хворий, потребувати лікарської допомоги, простого домашнього затишку.

Була вечірня година недільного дня. Людям завтра знову ставати до праці — й вони поспішали на відпочинок. Спостерігав за ними і дивувався їхньому спокою, впевненості, а