Читати книгу - "Слово після страти"

не менш ревно, ніж його попередник, виконував вказівки Гіммлера, однак колишнього порядку і залізної дисципліни в зондеркоманді вже не було. Підпільники, які пильно стежили за переміщенням есесівців, не поминули нагоди скористатися з цього.

Катівська робота, жорстоке поводження з боку есесівців і усвідомлення своєї неминучої загибелі, — усе це спонукало зондеркомандівців учинити збройний виступ. Про це вони сповістили керівництво руху Опору центрального Освенціму. Тоді вирішили підняти загальне повстання. Відповідно розробили план виступу. Першого удару мали завдати зондеркомандівці. Їм відводилася роль детонатора. Саме розташування крематоріїв Біркенау, їхня віддаленість від есесівського містечка, чисельність і рішучість тамтешніх в'язнів, їхня бойова готовність і згуртованість — усе враховувалося при розробці плану повстання. Отже, зондеркомандівці, які були співучасниками страхітливого злочину, добровільно взяли на себе несподівану місію визволення тих, хто ще залишився живий.

На перший погляд може здатися, що в цьому є якась кричуща суперечність: кати повстають, щоб визволити себе і свої жертви. Та річ у тому, что негідники, які добровільно завербувалися в зондеркоманду, заробляли собі хліб ціною страхітливих злочинів і мріяли вижити на кістках мільйонів, як і Камінський, згодом побачили, що за вчинені злочини доведеться розплачуватись. Це й спонукало їх пристати до руху Опору. Їм уже втрачати було нічого, вони добре знали, що за будь-яких обставин їх чекає смерть. Цілком зрозуміло, що керівництво руху Опору не могло відмовитись від будь-якої допомоги, навіть допомоги зондеркомандівців.

Їх озброїли гранатами, вибухівкою, ножицями для перерізування колючого дроту і наказали ждати сигналу. Самостійно виступити дозволялося лише в разі безпосередньої загрози знищення. Та непередбачені обставини прискорили розвиток подій.

Вранці 7 жовтня 1944 року підпільникам, які працювали в центральній шрайштубі (головній канцелярії), а також в есесівських казармах, стало відомо, що прийшов наказ найближчими днями ліквідувати зондеркоманду. Цю звістку одразу ж передали в зондеркоманду. Її приніс в'язень Л. Вербель. Негайно зібрався штаб групи. Неждано в приміщення, де засідав штаб, увійшов капо. Він дещо почув і збагнув, що тут пахне смаленим. Цей тупоголовий бандюга, який звик, що йому беззастережно корилися, накинувся на в'язнів з криком та погрозами. Його схопили і живцем кинули в палаючу піч. Після цього відкопали сховану зброю, роззброїли і знищили есесівців, котрі були на території крематорію, підпалили крематорій і зайняли оборону в лісочку за крематорієм.

Про початок повстання негайно сповістили зондеркоманди інших крематоріїв. В'язні зондеркоманди другого крематорію також піднялися на збройну боротьбу. В'язень Л. Г. Панець із Любліна обеззброїв есесівця і кинув його в піч крематорію. Частина повсталих відкрили стрілянину по сторожових вишках, а всі інші, перерізавши колючий дріт, подалися в напрямі Буди.

Озброєних до зубів есесівців підняли по тривозі й кинули на машинах та мотоциклах до місця подій. Есесівці оточили крематорій, зосередивши головні сили проти ліска, де окопалася основна група повсталих. Крематорій палав[61]. Уздовж огорожі з колючого дроту есесівці вели шалений кулеметний вогонь. Лише одній групі повсталих удалося вбити з десяток есесівців і вирватися з вогненного кільця. Вони втекли в напрямі Вісли, залишивши на полі бою кілька десятків убитих і поранених. Кати наздогнали їх у районі Райско, за 10–12 кілометрів од Біркенау. Втікачі забарикадувалися в сараї лісника. Підпаливши сарай, есесівці перестріляли всіх.

Двадцять сім повстанців під керівництвом німця-антифашиста пішли не на схід, як інші групи, а на захід, на територію Німеччини. Розрахунок був правильний. Група переховувалася аж до кінця 1944 року, тобто до тих пір, коли почалася евакуація Освенцімських таборів. Їх схопили в одному провінційному німецькому містечку. На допиті в'язні заявили, що втекли з ешелону під час бомбардування. Правдивість цих свідчень у той час уже не можна було перевірити. Англо-американська авіація майже щодня бомбила територію Німеччини. Під час цих нальотів в'язні справді тікали з ешелонів, і в їх обліку уже панував хаос. Спійманих втікачів відправили в один із концтаборів, де вони діждалися визволення.

У цій відчайдушній боротьбі за свободу зі зброєю в руках полягло кількасот в'язнів із зондеркоманди. Схоплених повстанців розстрілювали на території табору чи поблизу, а також у дворі другого і четвертого крематоріїв. З тих, хто пішов на схід, врятувалися лише одиниці, та й то завдяки випадку. Увечері того дня над табором з'явилися американські літаки. Повітряна тривога перешкодила есесівцям прочесати територію табору і його околиці.

Підпільний центр повідомив усі свої організації про події в Біркенау і просив подати втікачам всіляку допомогу. Завдяки цьому вдалося врятувати кількох повстанців.

Вчинивши криваву розправу над повсталими, есесівці не заспокоїлись. Вони хотіли знати деталі змови. Хапали кожного, на кого падала найменша підозра. Табірне гестапо прочесало всі блоки й арбайтскоманди в центральному таборі і Біркенау. Однак, незважаючи на страхітливі тортури, до яких вдавалися кати з політичного відділення гестапо, ніхто з катованих не виказав, що повстання готував підпільний центр. Особливо жорстоко допитували тих, хто працював на складах боєприпасів та на круппівських військових заводах. Усі в'язні, а серед них і жінки, трималися надзвичайно мужньо і нікого з підпільного центру не виказали. Чотирьох дівчат, які працювали на складі боєприпасів, есесівці допитували особливо ретельно. Один із підпільників, якому вдалося побачити цих дівчат, був страшенно вражений їхньою стійкістю й мужністю. В цей час радянські війська підходили до Кракова, і, здавалося, з'явилася надія врятувати цих героїнь. Але 5 січня 1945 року, тобто напередодні визволення Освенціму, їх повісили в жіночому секторі центрального табору.

Треба сказати, що зондеркомандівці, які обслуговували інші три крематорії, взагалі не наважилися виступити, вони й далі виконували свої катівські обов'язки. Есесівці вирішили їх не чіпати, хоча й знали, що й вони готувалися до повстання. Очевидно, це пояснюється тим, що в крематоріях роботи було по зав'язку, а охочих зайняти місце розстріляних зондеркомандівців уже не було. Воно й не дивно. Радянська Армія наближалася до Освенціму. Тоді есесівці поповнили зондеркоманду німецькими кримінальними злочинцями, яким втрачати було нічого.

Серед уцілілих зондеркомандівців, які не взяли участі в повстанні, був і «головний дантист» зондеркоманди, її ветеран, польський єврей Фельдман. Не подумайте тільки, що він лікував комусь зуби. В