Читати книгу - "Рекламне бюро пана Кочека"

йому бракує. Чому ж вашій компанії не скористатися з цієї обставини?

— Повірте, ми зуміємо скористатися з цієї ситуації! — усміхнувся Василь.

Після нібито випадкової зустрічі з Вебером на вулиці Василь запросив його в ресторан. Увечері, коли над Берліном низько спустилися свинцеві хмари і пішов мокрий сніг, вони втрьох — Василь, Ліза і Вебер — сиділи за окремим столиком у ресторані «Дрезден» і під гуркіт джазу, на очах у численних відвідувачів, розмовляли про свої справи.

— Через кілька днів я запрошу вас до себе в гості. Приїжджайте, нам треба побалакати, — сказав Василь.

— Охоче, але майте на увазі: мої побоювання справдились. Мене викликали в гестапо і довго випитували, хто ви і звідки я вас знаю. Наприкінці звеліли підтримувати з вами зв'язок і про все доповідати. Звичайно, я не вагаючись погодився виконати свій патріотичний обов'язок…

— Ну й добре, — весело відповів Василь.

— Нам конче потрібні папір і друкарський шрифт. Чи не зможете допомогти? — спитав Вебер.

— Треба подумати. Ви, певно, маєте намір друкувати газету або прокламації?

— Почнемо з прокламацій. Папір продається. Але купувати його у великій кількості — значить викликати підозру.

— Друкувати. прокламації — справа серйозна, легко провалитися. Добре обміркуйте все: підберіть надійних друкарів та й людей, що поширюватимуть листівки, підшукайте зручне приміщення. І ось що: крім вас, ніхто, жодна душа, не повинна знати мене і мого імені. Тільки коли ви дотримуватиметеся цієї умови, я готовий співробітничати з вами і допомагати в межах можливого. — Василь підняв келех з вином, цокнувся з Лізою, Вебером і випив.

Джаз заграв модний фокстрот. Вебер підвівся і запросив Лізу. Незабаром вони кружляли в натовпі танцюристів.

Повернувшись на місце, Вебер продовжив перервану розмову:

— Зараз ніхто, крім мене, не знатиме про вас нічого. Але згодом виникне потреба, щоб ще хтось з наших познайомився з вами. Мало що може трапитися.

— Правильно. Ми ще поговоримо про це. Щоб ви знали, Вебере, ми найближчим часом спробуємо зав'язати стосунки з фрау Браун…

— Якщо ви вважаєте, що це конче потрібно…

— Так, вважаю!.. Скільки паперу вам треба? — спитав Василь.

— Чим більше, тим краще!

— Я розумію і спробую дістати вам кілограмів сто — сто двадцять паперу. Обміркуйте, як його забрати і перевезти. Скажіть, коли приїдете в гості…

Вони неквапливо пили вино, призволяючись убогою вечерею — маленькі шматочки м'яса й варена картопля, посипана дрібно нарізаною зеленою цибулею і сиром. Василь і Вебер по черзі запрошували Лізу танцювати.

Було вже за північ, коли вони попрощались біля дверей ресторану.

Перш ніж побачитися з Ельзою Браун, Ліза протягом двох днів спостерігала, як вона виходить із станції метро і, цокаючи підборами по асфальту, прямує на роботу.

На третій день Ліза пішла назустріч Браун і, порівнявшись з нею, сказала:

— Добрий день, фрау Браун, як поживаєте?

— Ви… тут? — Від несподіванки німкеня мало не випустила сумочки з рук.

— Що в цьому дивного? Я ж вам казала, що в мого брата тут справи!

Ельза Браун пришвидшила ходу, щоб позбутися настирливої знайомої.

— Фрау Браун, нам треба з вами поговорити. Де це можна зробити?

— Нам нема про що говорити!.. Дайте мені спокій, — тремтячим голосом прошепотіла стенографістка.

— Даремно ви так думаєте! — Ліза помітила, що вони підходять до іноземного відділу націстської партії, і змушена була сказати: — До побачення, фрау Ельзо! До нової зустрічі…

Браун квапливо зникла за важкими дверима.

Щоб мати більше часу для розмови, Ліза другого дня очікувала фрау Браун недалеко від будинку, в якому та жила. Не встигла стенографістка вийти з парадного, як. Ліча поспішилась до неї.

— Знову ви!.. — вигукнула фрау Браун. — І адресу мою взнали!..

— У Берліні адресні столи працюють дуже справно!.. Отже, фрау Браун, нам усе-таки треба побалакати. Я прийшла сюди, щоб домовитися, де ми побачимося, — говорила Ліза, ідучи поруч з німкенею.

— Я ж сказала, що нам нема про що говорити!..

— Я це чула. Але поміркуйте — у вас буде багато грошей, куди більше, ніж у Парижі. Якщо захочете, можете одержувати і продукти, яких тут не дістати. Зрозумійте, йдеться про зовсім невинні речі, і для вас ніякої небезпеки нема…

— Ідіть геть, мадам, і дайте мені спокій! Інакше я покличу поліцейського. — Браун скоріше благала, ніж погрожувала.

— Ну, цього ви ніколи не зробите, — спокійно сказала Ліза.

— Чому ви так думаєте?

— Який сенс вам занапащати себе?

— Ви теж загинете зі мною.

— Ні, загинете тільки ви. Мене, іноземку, хіба що вишлють із країни — ото й усе.

Вони мовчки спустилися вниз, у тунель метро.

— То де б ми могли поговорити? — знову спитала Ліза.

— Я вже відповіла вам!..

— Не слід так поводитися з доброю давньою знайомою! Ми просто поговоримо з вами і, якщо не домовимось, розстанемося назавжди!

— Знаю я це «назавжди»!.. Не хочу мати з вами ніяких справ!..

Підійшов поїзд, Браун кинулася до вагона…

Василь порадив Лізі не втрачати надії, не турбувати Браун день чи два і дати можливість їй заспокоїтися, отямитися, обміркувати своє становище.

І справді, коли Ліза через три дні знову підстерегла Браун біля під'їзду будинку, німкеня трималася по-іншому. Може, її спокусили гроші, а може, вона зрозуміла, що Ліза все одно від неї не відстане. Ткнувши Лізі записочку, Браун сказала!

— Сьогодні о восьмій годині вечора приїздіть до мене за цією адресою. Таксі не наймайте і взагалі остерігайтесь, щоб за вами ніхто не слідкував…

— Що це за адреса?

— Квартира моєї подруги… Вона дозволяє мені зрідка зустрічатися там із залицяльниками…

З нелегким серцем пішла Ліза