Читати книгу - "Дорогами Маклая"

«Можна зрозуміти і зрештою виправдати жорстокість звіра. Він убиває, щоб жити. Для нього це єдино можливий шлях добувати поживу.

Навряд чи заслуговує суворого осуду й дикун, який здійснює жорстокий, з нашої точки зору, вчинок під впливом того чи іншого забобону. Тут ми маємо приклад невігластва, яке породжує зло, мета якого — захист від іншого, ще страшнішого зла. Лякає часто незрозуміле, те, чого людина не спроможна осмислити, і ось цей страх пробуджує в ньому вроджений інстинкт самозбереження, який, у свою чергу, штовхає його до захисту.

Задоволення щоденних потреб і захист від небезпеки, хай навіть уявної, — ось дві першопричини, що мають право на виправдання.

Однак існуванню націй, які поневолили і поневолюють величезну кількість народів, ні явні, ні уявні небезпеки не загрожують. Не можуть вони заявити також, що насильства, які вони чинять, продиктовані потребою задовольнити щоденні потреби, оскільки кожна з цих націй, в тім числі голландська, володіє достатнім запасом усіх життєвих ресурсів.

Водночас відкрито визнати себе невситимим хижаком, який паразитує на чужій праці і власності, ніхто не бажає. Найупослідженіший мерзотник неодмінно шукає собі якесь виправдання. Одні з гідним кращого застосування запалом вдають з себе безкорисливих поширювачів істинної віри, інші ж ніби про те тільки й дбають, як би «цивілізувати бідолашних дикунів».

За всіма цими просторікуваннями не що інше, як страх перед майбутньою розплатою. Усвідомлюючи свою злочинну сутність, «проповідники» і «цивілізатори» заздалегідь готують собі лазівки для безкарного відступу. Поки що безперешкодно владарюючи сьогодні, вони вже розуміють: покірливість поневолених не може тривати без кінця-краю, і очищувальна гроза, яка насувається, лякає їх, мов присуд вішальника.

Ілюзії про можливі лазівки марні, розплата неминуча! І має бути неминучою, як суворий, але справедливий урок усім, хто не захоче примиритися з природним правом усякої людини й усякого народу бути рівними серед рівних…»[56]

Якщо порівняти текст інтерв'ю Маклая, яке роком раніше він дав сіднейським журналістам, і статтю, написану Котрій Шеффер, неважко помітити, наскільки вони близькі за духом і змістом.

«Вивчаючи хід колоніальних загарбань, — говорив Маклай, — з незаперечною очевидністю стверджуєшся в думці, що в основі всіх поневолювальних воєн й інших насильницьких вчинків та дій, здійснюваних переважно високоцнвілізованими європейцями, немає й тіні будь-якої важливої необхідності. За рахунок поневолених задовольняються не потреби, а жадоба надмірного статку, розкоші, бридка в своїй суті паразитична зажерливість…»

І далі:

«Я передбачаю немало іронічних усмішок, проте лишаюсь твердий у своєму переконанні, побудованому на довголітньому вивченні положень і людей: кінцева перемога пригноблених і гуманістична законність візьмуть гору неодмінно!

Це означає, що в недалекому майбутньому тубільні нагоди колоній будуть змушені повстати і боротися за своє звільнення із зброєю в руках. Вони переможуть тому, що на їхньому боці історичне право бути господарями власних країн. Колоністи ж таким правом володіти не можуть, тому всі їхні протидії будуть приречені спершу на морально осуд, а потім і на неминучу поразку…»

Правда ж, інтерв'ю і стаття ніби належать одній людині? Хіба що у Маклая тон спокійніший.

Листування між Кетрін Шеффер і російським ученим, почате в той час, коли Маклай уперше прибув на Амбоїну, потім тривало багато років, і, судячи з усього, воно й визначило життєвий шлях Шеффер. Не випадково у своїх листах вона називає Маклая вчителем.

Пише в березні 1883 року з Сінгапура:

«Дорогий учителю!

Даруйте, що довго не писала. Винна в цьому не я, а наша поліція.

Наприкінці вересня мене заарештували і п'ять місяців тримали під арештом, не даючи ані клаптика паперу. Велося слідство у зв'язку з моїм «Другом малайця».

Між іншим, у ролі головного свідка обвинувачення виступав єпископ ван Даалманс. Ви повинні його пам'ятати. Коли Ви жили у нас у Бюйтензорзі, він був моїм духовним наставником. Згадали? Тепер він єпископ у Батавії. Моя газета, мабуть, викликала в ньому стільки злоби, що він не полінувався особисто проголосити з амвона мені анафему і добровільно став свідком на слідстві. Це незважаючи на його ж духовне виховання! Воістину, що не душе-спасенник, то інквізитор.

Судовий розгляд було призначено на лютий, але він не відбувся. Мої бюйтензорзькі друзі зуміли викрасти мене з тюрми й переправити сюди, в Сінгапур. Тут я вже близько місяця.

Роботи стільки, що вгору ніколи глянути. Знову купила маленьку друкарню і невдовзі сподіваюсь відновити випуск «Друга малайця». Було б чудово, якби Ви погодилися написати для нього хоча б дві-три статті. Теми — будь-які, але зараз мене особливо цікавлять місіонери і взагалі атеїстика. Я знаю, для Вас це не головне, одначе не уявляю, хто б міг написати про такі речі сильніше за Вас. Досі пам'ятаю, яке приголомшливе враження справила на мене Ваша критика раю. Нічого більш убивчого і до смішного очевидного про релігію я ніколи не читала.

Статті в моїй газеті, звичайно, можуть ускладняти ваші стосунки з властями Ост-Індії. Але що перешкодить нам придумати псевдонім?

Прошу Вас, не відмовляйтесь.

Жду з нетерпінням.

Кетті».

На жаль, невідомо, писав Маклай для «Друга малайця» чи ні. Жодного сінгапурського номера цієї газети знайти не пощастило. Зникли і всі подальші сліди Кетрін Шеффер. На думку індонезійців, які розповідали мені про неї на Яві, вона знову попала до рук голландської колоніальної поліції і, можливо, закінчила свої дні в жіночій тюрмі Батавії або кудись була вислана. Проте це лише здогад. З вірогідних джерел ми маємо ще тільки одну коротку згадку про неї в записках Маргарита Робертсон. Дружина вченого пише, що Маклай, «не маючи звичайно серед жінок ніяких сердечних симпатій, все-таки вирізняв серед своїх знайомих молоду голландку на ім'я Кетті, яку із захватом називав Маратом Океанії».

Для нас, до речі, ця остання деталь дуже важлива. Вона ще раз підтверджує, яким було ставлення Маклая до Великої французької революції. Не поділяючи її ідеалів, він не називав би «із захватом» Кетрін Шеффер Маратом