Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

Кучма спробував спокійно обдумати становище. Звісно, він легко зможе втекти з парою рішучих, тямущих кролиць. Але ж вартовий, якщо його не вбити, здійме негайно тривогу, й хтозна, чи вдасться поночі знайти дорогу до річки. А якщо вдасться, то погоня може угнатися на ним через місток просто в гущу його сонних, непопереджених друзів. Отже, в кращому випадку він приведе а Ефрафи тільки дві кролиці, й це лише тому, що в нього не витримали нерви! Звідки Срібному та іншим знати, що тут твориться і що, йому, Кучмі, доводиться витримувати! Вони просто подумають, що він злякався і втік!

— Ні, ще є надія — ми не маємо права здаватись! — якомога лагідніше, але твердо мовив Кучма. — Це ти знервувалася від грози та довгого чекання. Я обіцяю тобі: завтра до цієї пори ти покинеш Ефрафу раз і назавжди, і твої подруги також! А зараз постарайся заснути трохи, щоб перегодом піти й підмінити Сесусіннан. Думай тільки про наші високі пагорби та щасливе майбутнє. Скоро, скоро кінчаться наші переживання!

Хізентлай задрімала поруч нього, а Кучма подумав, що, може, йому й не поталанить виконати свою обіцянку. Чи не розбудить їх на світанку поліція?

«Якщо по нас прийдуть, — вирішив він, — битимусь, доки мене роздеруть на шматки! Їм не зробити з мене другого Чорнобіля!»

* * *

Прокинувшись, він побачив, що Хізентлай пішла й він зостався один. Перша його думка була: чи не арештували її? Але ні — не змогли б вони арештувати Хізентлай, не розбудивши при цьому його! Мабуть, вона прокинулась і тихенько, не будячи його, пішла до Сесусіннан.

Було десь трохи перед світом, але задуха так і не розвіялась. Кучма кинувся тунелем до виходу. Вартовий Пристрітник, що понуро визирав з нори, обернувся до офіцера.

— Швидше б уже пішов дощ, пане! — сказав він. — А то. від цієї духоти-парноти аж трава кисне. Але навряд чи поллє до вечора!

— Не поталанило нашій мітці в останній день ранкового й вечірнього сильфлаю, — в тон вартовому відповів Кучма. — Піди розбуди капітана! А я повартую замість тебе.

Пристрітник пішов, а Кучма сів біля виходу, нюхаючи задушливе повітря. Ніщо не ворушилося на порожньому полі. Кучму пойняло бажання тікати! Він би вмить доскочив до арки. Можна було битися об заклад, що такого дня Горицвіт не піде дозором кругом Ефрафи. В таку погоду все живе у довколишніх полях та лісах заніміє під величезною задушливою лапою передгроззя.

— О Повелителю з вухами, всипаними зірками, порадь мені! — видихнув Кучма.

За спиною в нього почулась хода — це сторожа вела в’язня. В передгрозовій сутіні Чорнобіль виглядав ще нещаснішим і хворішим, ніж звичайно. Ніс його був сухий, блищали білки закочених очей.

Кучма зайняв своє звичне місце біля виходу, побачивши, що вже йде Кервель виводити мітку на сильфлай.

Кролі йшли мляво й знехотя, і навіть сам Кервель був далеко не такий веселий та бравий, як завжди. Він зронив тільки два чи три слова й мовчки пропустив нагору Хізентлай і Сесусіннан. Однак Нельтільта сама зупинилась перед капітаном і зухвало подивилась йому в вічі.

— Що, давить на вас погода, капітане? — спитала вона. — Підтягніться! А то ще, чого доброго, на вас звалиться скоро прикра несподіванка!

— Ти про що це? — грізно крикнув Кервель.

— А про те, що в кролиць можуть вирости крила й вони полетять геть! І незчуєтесь! Чутки — не кроти, вмить облітають нори!

І вискочила на поле слідом за іншими кролицями. Кервель хотів був її покликати назад, але Кучма гукнув його:

— Глянь, що там у мене в правій задній лапі! Я, мабуть, загнав колючку!

— То вилізь сюди, на світло! — сказав Кервель. — Хоч тут і не набагато видніше.

Але чи то він усе ще думав над словами Нельтільти, чи з якої іншої причини, шукав він ту колючку не надто ретельно, хоч так воно було й краще, бо ніякої колючки там не було.

— От лиха година! — лайнувся він, звівши очі догори. — Знов той триклятий птах! І чого він сюди занадився?

— Чого це тебе так турбує? Птах нікого не чіпає, шукає собі слимаків! — заперечив Кучма.

— Все підозріле може стати джерелом небезпеки, — відповів Кервель словами генерала. — А ти, Тлайлі, гляди мені, тримайся чимдалі від нього сьогодні! Такий наказ!

— Та нехай! — мовив Кучма. — А ти що, не знаєш, як проганяти таких птахів? Я думав, це всі кролі знають!

— Не сміши мене! Ти пропонуєш мені напасти на такого велетня, із дзьобом завтовшки з мою передню лапу?

— Ні, не напасти! Це таке замовляння, мене мати навчила. Знаєш, схоже на пісеньку: «Сонечко, сонечко, полети додомочку!»

— Ну, ця замова проти сонечок діє тільки тому, що воно долазить до кінця стебла та й летить, бо далі нікуди повзти!

— Гаразд, хай буде по-твоєму! Але я бачу, що тобі не подобається цей птах, і пропоную тобі, як його здихатись. У нашій колишній колонії ми знали купу всяких таких замовлянь та примовок. Тільки не знали однієї: як позбутися людей…

— То яке ж це замовляння? — поцікавився Кервель.

— Треба тільки сказати:

Лети, пташе, не крутись, Та надвечір обернись!

Звісно, читати цю замову треба мовою полів і лісів. Годі сподіватись, щоб птахи розуміли кролячу мову. Та давай спробуємо! Якщо це не подіє, то нічого страшного не станеться, а якщо подіє, то всі кролі подумають, що це ти прогнав геть такого птаха! Де ж він подівся? Нічого не бачу в цій імлі! Ага, он він, за будяками! Значить,