Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

хитнувся жодного разу, жодного разу не покривив душею, («у нас нема зерна неправди за собою»). Він знав, що від москаля нам не сподіватися добра во віки віків. Тільки у своїй хаті своя правда і сила і воля.

Ще для мене одна загадка? Як правило, для людини в дорозі вгору служить якийсь приклад. Великий. Так для Бальзака прикладом був Наполеон, і вже на той час Кант і Гете, які досягли вершин людської слави. І для Пушкіна, для Міцкевича; для Гоголя – уже сам Пушкін. А для Шевченка? Списаний у саморобні зшитки скромний і скоромний Сковорода? Але заповітом Сковороди було «тихо коротаті “мілий век”». А для Шевченка – боротися, каратися, мучитися, але не каятися. Він не ставив перед собою мету возвеличитися, як скажімо, Бальзак або Пушкін, він ставив мету возвеличити свій народ, щоб оці німі раби уяснили себе людьми, знайшли в собі сили до боротьби, до свободи. Він був звичайною людиною, йому хотілося затишку – хати і кімнати, і свіжого шматка хліба, а не черствого окрайця в Петербурзькій мансарді та не цвілого сухаря в Оренбурзькому степу, він міг сидіти зятем багатія князя Рєпніна, чоловіком Варвари Рєпніної в затишному Яготинському палаці, їздити в Рим та Париж, що йому як художнику було б дуже корисно, але він усі свої помисли і сили, усе без решти, віддає отій маленькій людині, отому Українцю, який має осягнути своє становище і розірвати кайдани. Такої духовної єдності митця і народу світ не знав ні до того, ні після того.

Сотні томів літературознавчих праць написано про творчість Шевченка, і все одно вона не осягнута, бо неосяжна. Бо неможливо осягнути те, що вона обіймає. Неможливо осягнути той Дух, який вона пробуджувала і пробуджує в мільйонах людей, ті мільйони енергій, які піднялися з найнижчих низин, і тих, які йшли на боротьбу, на творчість. І все це він, той Дух, заключає в собі. У рядках написаних і в тому, що за ними вгадується, з чого все те він брав і чому служив? Так напружено, так сконденсовано. Од ідилічної картини вишневого садочка до вогненної прірви «Гайдамаків»; звідки він знав, що й те й інше однаково потрібне його люду? Велика творчість, це – не покладені на папір рівні рядки, не скомпоновані сюжети, не просто вдало знайдені метафори, це щось інше, це обійняття текучого світу, це віднайдення в ньому того, що потрібно людям, що вони ледь відчувають, насамперед своїм людям, якими для нього були українці, це вкладена в ті самі рядки душа, душа велика і світла. Обіймімо зором його творчість: ніби стільки випадкового, написаного з тієї чи іншої оказії, і виявляється, – що нічого випадкового, що все б’є в одну ціль – звільнення, возвеличення людини, творіння її душі доброю, спочутливою, правдивою, гуманною і незламною. Чи це сиротина під тином, чи це сліпий Перебиндя, чи це занапащена Відьма. У цій спрямованості Шевченка на одну велику ціль і сила його творчості. Він не писав красивих пейзажів (а якщо й писав як «Садок вишневий…», то таки ж возвеличував свій селянський рід), розважальних історій, пригод, він писав людину, людину, яка вона є в своїй текучості і якою має бути в цьому світі, особливо в цій країні. Тільки такою. Його творчість – вище мірило людини на землі, його мета – у першу чергу мета українця ота, як нині ми кажемо, українська ідея. Він жив і працював задля неї. Її поклали в основу своєї творчості Леся Українка і Франко. Її піднесли на прапорі січові стрільці та вояки УПА.

А як же ми сьогодні втілюємо її в життя? Чи все зробили, щоб виконати заповіти Шевченка? Далеко не все. І щодалі робимо менше й менше. Зневажаємо Шевченкові істини. Ми постійно обираємо не тих зверхників, що треба. Вони йдуть в услужіння до того, хто увесь вік пригноблював наш народ, забороняв його культуру, його пісню, хто упосліджував, катував нашого Генія. Ми допустили до того, що сиротина не може здобутися на шматок хліба, а оті «кати людські», оті пани олігархи-плутократи багатіють і жиріють на нашому горі. Село, про яке Шевченко писав: «село неначе погоріло» сьогодні виглядає так само, як у його дні, і люди так само йдуть на панщину до орендарів-олігархів.

І нового Вашингтона ми не діждалися, наші Коплекси і Брути плазували і плазують перед імперським троном. І способи управління у нас такі самі, як у Шевченковому «Сні»: «Та й давай місити недобитків православних».

Щоправда, тепер частіше діє не кулак, а тлуста пачка грошей.

То, може, вже таки час прислухатись до застороги Тараса:

Схаменітесь, будьте люди,

бо лихо вам буде.

А ще він казав:

Свою Україну любіть,

Любіть її… Во врем’я люте,

В останню тяжкую минуту

За неї господа моліть.

У нас знову «врем’я люте», і знову «тяжкая минута», і маємо її пережити, і об’єднати національно-демократичні сили, підвестися й здобути щастя-долю в своїй країні. Шевченкова мета залишається.

І тоді пророчо збудуться поетові слова:

Колись Бог нам верне волю,

Розіб’є неволю…

Безодня Криниця

У нашому селі, на межі саду й городу, була криниця. Колодязь, по-нашому. Не вельми і глибокий. Дідівський-прадідівський. Старі, оброслі мохом цямрини, звід (журавель) з тичиною і замшілим цебром, коли витягаєш воду, краплі з нього в колодязь – кльок, кльок, кльок, і звук той на все життя. Вода в ній була дуже смачна, по неї ходили «на чай» з усього кутка. Через дорогу в сусідів теж криниця, але вода там не така. Наша вода ніколи не відгонила цвіллю, затхлістю.

Коли я почав пити воду з криниці? Хіба знаю. Одмалечку. Вона випоїла мене, як і весь наш рід, вона в моїх жилах на все життя.

Отакою криницею є для мене Тарас Шевченко. Не пам’ятаю, коли вперше до мене прийшло його слово. Мабуть, з підручників старшого брата. Воно зі мною все життя. І черпаю я з тієї криниці, і не вичерпати її ніколи. І якогось відкриття мовби й не було. Як і отієї води з криниці. Була його правда. І «Заповіт» на свята, й «Реве та стогне». А вже далі і «Гайдамаки», і «Мені тринадцятий минало», і «Кавказ», і «Розкрита могила», і «Великий льох»… І з ними розуміння всього нашого життя, нашої історії. І був його портрет в хаті на стіні в баранячому кожусі й шапці. Його у війну намалював мандрівний художник, він вимагав тільки шмат полотна й за роботу п’ятдесят