Читати книгу - "Таємниця Чорного Дракона. Злочинець, Аманді Хоуп"

Глава 91

Дороги практично не помічала.

Невдовзі виїхали до роздоріжжя.

- Тут ми роз'їдемося, - несподівано заявив Ванька. – Тобі треба потрапити у те місце, де ми пройшли у цей світ. Я дізнавався, портали бувають на кордоні найчастіше. Там неподалік одного села ти знайдеш людину, що підкаже, де шукати портал, вона відчуває появу бурі. Я написав докладно, в рюкзаку карта. Тобі туди!

Він показав мені напрямок.

- Стривай! - прокинулася я після його довгої тиради. – А як же ти? Ти що не поїдеш зі мною?

- Ляль, нам треба замітати сліди, згодом я до тебе приєднаюся, - відповів Ванька, не дивлячись мені в очі.

- Коли згодом? - вигукнула я обурено. Зважаючи на те, що він залишив мені докладні інструкції, як забратися з цього світу, зі мною додому цей хлопчик не збирається. – Як я сама туди добиратимуся? А якщо нарвусь на розбійників чи ще на кого? Тобі залишати мене одну не страшно?

- Світлана, - почав він з незвичайного для себе «Ляль». – Погоня за нами обов'язково буде, можливо, вона вже наближається. Розділившись у нас більше можливостей втікти. У цих лахміттях, що на тобі, розбійники не те що нападати, а самі запропонують грошей нещасному. Жінку в тобі навряд чи впізнають. Та й Ляль, давай чесно, ти ніколи не пропадеш, з твоїм характером, сама кого хочеш пограбуєш.

Мені його настрій дедалі більше не подобався, цей недоросль не збирався повертатися додому.

- А якщо вас упіймають, як моїх спільників? - запитала єхидно.

Його легковажність колись погано скінчиться.

- Не зловлять, - поважно повідомив він. - Зі мною маг ілюзій, та й я не такий простий.

Ледве не застогнала вголос від безпорадності.Як донести цьому малолітньому переростку істину.

- Я тебе в цьому убогому світі не залишу, навіть не мрій! – видала останнє.

- Світлана, - під'їхав він до мене і, нахилившись, шепотом продовжив: - Не можу я зараз виїхати. Не можу залишити її.

І він поважно повів очима у бік принцеси.

- Ти з глузду з'їхав! - зашипіла я наче змія. - Навіть не думай! Ванька, дитячі ігри скінчилися! Навіщо тобі ця фіфа ряжена, ще невідомо які мотиви нею рухають.

- Вона мені дуже подобається, - поділився секретом цей дурень. - Можливо, я закоханий. Тож будь обережнішою у висловлюваннях у бік майбутньої невістки.

Захотілося взятися за голову, причому Ванькіну і добре прикласти її об коліно. Аїра від'їхала подалі, щоб не чути нашої суперечки.

- Іване, - зробила я ще одну спробу врозумити недолугого братика. - Яка з принцеси невістка? Вона навіть одягнутися самостійно не може. У цьому світі ваш союз неможливий, а в нашому для сімейного життя вона зовсім не пристосована.

– Слухай, – не витримав Ванька. – Немає в тобі жодної краплі романтики. Що ж ти одразу приземляєш? Може у нас кохання неземне!

Я навіть не знайшла, що відповісти. Романтик недороблений.

- Ляль, слово честі, як тільки вговорю принцесу, ми відразу ж повернемося в наш світ, - вирішив мене заспокоїти братик.

- Ваня, навіть якщо ти вмовиш, впевнений, що портали за першим твоїм бажанням відкриються? Впевнений, що вони вестимуть саме в наш світ? Я збігаю, бо немає іншого виходу. Якби він був…

І я замовкла не в змозі висловити все, що наболіло.

- Прорвемося сестричка! - видав цей балбес. – Ми ж із тобою завжди знаходили вихід.

- Ага, - простягла я прикро, вже розуміючи, що в цій суперечці програла. - Тільки ти завжди вляпувався, а я тебе витягала.

- Ось бачиш! – вигукнув він надто радісно. – Цього разу я тебе витяг!

- Потрібно поспішати! - під'їхала до нас принцеса.

- Так! - кивнув їй Ванька і мені додав: - Тримайся, Свєтік. Про мене не хвилюйся, я обов'язково повернуся. Даю слово!

Він урочисто притис руку до серця.

На цьому й попрощалися. В принципі, братик завжди тримав слово. У нього з дитинства була фішка, що справжній чоловік завжди повинен виконувати обіцянки. Тому, повіривши йому, вирушила своєю дорогою.

Шлях мій лежав по горбистій місцевості. Виринаючи з чергової низини, з тривогою вдивлялася в обрій, не знаючи, що чекає на мене попереду. Натомість і переслідувачам, якщо вони є, мене важко було побачити.

За весь час, а проїхала я достатньо, мені зустрівся лише один віз із селянами, які, варто було наблизитися, відразу втратили до мене інтерес.

Мабуть, найближче село нескоро, бо людей зовсім немає. Я вже втомилася, і хоч усе тіло ломило, але зупинятися на відкритому просторі боялася.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍