Читати книгу - "Монстр серед монстрів, Марія Власова"

Розділ 31. Му Ре

Як раніше вже не буде, більше ніколи. Ледвіга здалась, і за нею черга Анталти, і їй не встояти проти армії сірошкірих загарбників. Можливо, знадобиться час, щоб монстри дійшли до нашого богом забутого села, та й до крижаної пустки згодом, але війна добереться і туди. Що більше думаю про майбутнє, то більше не розумію, навіщо взагалі напали на нас сіренькі? У країні ширилися чутки, що це через работоргівлю, і тепер усі захоплені території майже збезлюділи, люди просто зникли. Та й з жінками вони чинять дуже жорстоко, не чіпають лише малих дітей і старих. Вони сильніші, досвідченіші за наших воїнів, ми легка здобич для таких завойовників. Найсумніше, що, з'явившись тут, сіренькі не просто поставили перед собою мету захопити владу на всьому континенті, вони ніби винищують нас як расу. У такому світлі стає зрозуміло, через що вони масово віддають у жертву наших молодих і здатних народжувати жінок. Немає жінок - немає й майбутніх воїнів, ми банально вимремо.

Важко зітхаю, розуміючи, наскільки кепські наші справи. У голову нічого не приходить, але я все одно сподіваюся на краще. Я що-небудь придумаю, або ж генерали що-небудь придумають і врятують нашу країну. Повертаюся до ґрат, Настасія мирно сопе, мені б теж треба, але не можу. Варто заплющити очі, відчуваю себе знову в тій задушливій комірчині, в руках монстра. Чи варто говорити, що відчуваю при цьому аж ніяк не тільки страх?

Щось тут не в'яжеться, ось відчуваю, що щось не так у всій цій історії. Навіть Настасія, те, якою холоднокровною і рішучою вона стала, мене лякає. Так виглядали шпигуни-смертники в диверсійних загонах, які знали, що для досягнення мети доведеться пожертвувати своїм життям. Щось приречене таїться в її погляді, напевно, те ж саме можна побачити й в моєму. Навіть якщо ми виберемося з ледвізької столиці та переберемося за лінію фронту, не факт, що нас не вб'ють свої ж, вважаючи за зрадників батьківщини. За генералами стане влаштувати нам капость за підроблені плани. Але я зможу, впораюся з усім лише тому, що в мене немає вибору. Заплющую очі, намагаюся ні про що не думати, але неслухняне серце раз у раз скаче в грудях, видаючи моє занепокоєння. Останнім часом тільки й роблю, що біжу, бо битися немає сил, умови від початку нерівні, і я програю. І це я маю на увазі зовсім не війну, точніше не ту війну, про яку можу говорити вголос. Мені б прокинутися і, нарешті, прийти до тями, те, що я відчуваю, не просто неправильно і ганебно - це зрада моєї сім'ї, країни й батьківщини. Тоді чому у мене таке відчуття, що зараз цими думками я лиш зраджую сама себе?

- Любава! - скрикує Настасія і трясе мене за плече.

Поспіхом розплющую очі й сідаю, вперше чітко роздивляючись свою подругу. Настасія в малиновій мантії, пом'ятій, але не брудній. Від неї пахне чимось знайомим, але не можу зрозуміти чим. На обличчі помітні сліди знемоги, шкіра бліда, мішки під очима, а зап'ястя майже чорні від синців. Але при цьому є якесь відчуття неправильності. Ну, не виглядають так люди, яких катували кілька днів, морили голодом і не давали користуватися жодними благами цивілізації. Чи може вона вже магією себе до ладу привела? Занадто мало її бачила, щоб порівняти до і після. Решітка в мою камеру виламана, як я не прокинулася, коли вона з нею розбиралася?

- З тобою все гаразд? - стурбовано оглянула вона мене з голови до ніг. - Я кликала тебе, ти не відповідала, навіть на вибух не відреагувала.

- Який вибух? - ошелешено встаю на ноги.

- Довелося трохи пошуміти, щоб виламати двері, на них був магічний захист, - теж піднялася вона на ноги, ніяково озираючись на коридор. - Дивно, що захист був лише на твоїй камері, а не на моїй. А мене ось присутність магічного захисту анітрохи не здивувала, все-таки я стільки разів тікала, що додаткові запобіжні заходи не завадять.

- До того ж захист чомусь забороняв комусь увійти, а не тобі вийти, - протягнула, замислившись, чаклунка, і я мимоволі здивувалася.

Цікаво, а це хто придумав? Невже результат власницьких замашок монстра? Настасія рушила вперед коридором і жестом вказала мені мовчати та рухатися тихо. Вона зупинилася за кілька метрів від дверей і стала робити паси руками й щось нерозбірливо шепотіти.

- Чекай, - віддала вона мені наказ, а потім відчинила двері з підземелля і зникла за ними.

Такого повороту я якось не очікувала, але наважитися сперечатися з чаклункою не знайшла в собі бажання. Її не було від сили хвилин п'ять, і вже коли я збиралася не послухатися, вона повернулася і наказала їй допомогти. З пересторогою пішла за нею сходами й, опинившись у коридорі, побачила два тіла сіреньких стражників, що лежали на підлозі.

- Ти що їх убила? - вирвалося в мене занадто емоційно.

Настасія в той момент якраз схопила одного з них за ногу і від подиву впустила її.

- Любаво! Вони наші вороги! - осудливо видала вона, розгнівавшись. - Краще допоможи їх сховати!

Що це зі мною? Немає жалості ворогам і загарбникам! Чи що там кричали люди на міських площах з початку війни? Скриплячи зубами, схопила стражника за другу ногу і потягла до тієї самої нещасливої комори. Настасія відчинила двері, і я сіпнулася, ніби очікуючи там побачити монстра. Його там не виявилося, що не дивно. Затягнувши одного, ми взялися за наступного. Пихкаючи й натужно крекчучи, заштовхали друге безвольне тіло в комору.

- А закляття, щоб їх не тягнути, існує? - важко дихаю, відчуваючи, як болить спина.

- Існує, але мій резерв ще не відновився, - проричала Настасія, боком намагаючись зачинити двері.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍