Читати книгу - "Прихисток твоєї помсти, Розалія Лоренс"

Розділ 27

З того дня минуло два тижні. Я думала, що вже змирилася з ситуацією, в якій ми опинилися. Мої руки вже рефлекторно торкалися живота, погладжуючи.

Нас з дитиною не чіпали, і не було нічого. Навіть матір Рустама й її син не намагалися показати де моє місце. Швидше за все, Вовкан заборонив синові торкатися мене, поки я була вагітна. Мене не вважали чистою, і до всього цього я знала, що я їм для чогось потрібна.

Та, як Рустам і обіцяв Надін стала тою, хто замінював мене по сьогоднішній день. Мені було боляче дивитися, якою вона приходить після проведеної ночі з тираном. Я плакала. Питала що можу зробити. Надін, лиш холодно знизала плечима.

— Меліса, ти нічим не можеш мені допомогти, окрім, як не провокувати їх ще більше. Насамперед дбай про себе й дитину.

Від цих слів ставало ще болючіше. Знала що нічого не можу зробити, аби це не шкодило малюку. Ми з Надін обидві ходили по краю.

Коли я наважилася спитати, що він із нею робить, що вона в такому стані, якийсь час вона мовчала.

— Він грубий та збочений, Меліссо. Та, як і казала я навчилася блокувати свій розум. За тіло мені не так страшно, як за розум. А тобі зараз, головне, думати й про те та інше. Ти тепер не можеш ризикувати. Один раз ризикнула й тобі пощастило, але щастити буде не завжди. Тож не випробовуй життя.

Після цього ми більше не підіймали цю тему. Але з часом я зрозуміла, чим можу допомогти їй.

Коли ми з нею наодинці я поводилася так, ніби за дверима кімнати зовсім немає тих людей. Ніби ми дві подруги, що живуть разом у гуртожитку та проводимо вечора після пар.

Спочатку вона дивувалася та згодом прийняла правила рятувальної гри.

Ми рятували розум і психіку одне одного. А часом я рятувала їй і тіло. Та ми ні разу не підіймали тем про те, що насправді діється в нашому житті.

Був такий же самий день, як інші чотирнадцять, але сьогодні я повинна вийти із цієї кімнати й дому. Станеться те, чого я боялася. Я підпишу документ про розлучення.

Запевняла себе, що так буде ліпше. Так я врятую відразу двох дорогих мені людей. І не важливо, що моє серце розірветься в ту ж секунду, як я поставлю свій підпис.

Від моїх роздумів мене перервав звук відчинення дверей. Надін увійшла в кімнату напружено посміхаючись.

— Готова?

— Так.

Ми помовчали трохи кожен, думаючи про своє. Надін не могла приховати свої емоції. А я знала, що не варто запитувати. Між нами зараз була така напруга, як ніколи за цей час. І раптом вона заговорила:

— Меліссо, якщо в тебе буде можливість втекти не втрачай її.

Мої очі округлилися.

— Ти що говориш? Я не залишу тебе тут саму. І навряд чи така можливість буде.

— Не думай про мене. А можливість, завжди, можлива. Думай про себе та дитину…

— Ні, — різко відповіла. — Якщо ми й втечемо, то тільки з тобою. І крапка. Це моє рішення.

— Подумай про дитину…

— Я постійно, думаю, про неї. Та гадаю, що мій малюк не буде пишатися мамою боягузкою.

— Ти не боягузка, якщо врятуєш сина.

— Йому зі мною тут нічого не загрожує. А ось тобі без нас так.

— Меліссо…

— Ні. Тому закрили тему, — я підійшла до дівчини та взяла її за руку. — Ти моя сім’я. А сім’ю я не покидаю в біді.

— Вони теж твоя сім’я, — сказала вона, говорячи про Микиту та інших.

— Так, і без мене їм буде краще. У цьому й уся різниця.

— Ти до відчаю дурненька.

— Знаю, — посміхнулася міцно, обійнявши її.

Вона стиснула мене в обіймах і відсторонилася.

— Мусимо йти.

І ми вийшли з кімнати. Спускаючись сходами помітила, що чоловіки вже вбрані стоять біля брами. Я глибоко вдихнула й кинувши погляд на Надін уже сама прямувала до чоловіків. Відчувала на собі погляд подруги та сестри по біді. Вона хоче, аби я втікала, а я розумію, що нізащо цього не зроблю без неї. Можливо, я потім пожалкую, але її я не залишу. Я знаю, як це. Й у свій час мені пощастило, що мене врятували. Хоча щастя моє було недовгим я його пізнала. А Надін ні. Це різало серце і й ком у горлі до нудоти заважав вільно дихати.

Лукава посмішка Рустама змусила напружитися. Він був радий, що я підкорилася, хоча його злило, що він не може, отримати все зараз. Мені ж це навпаки давало час підготуватися. Та навряд чи до такого, можливо, підготуватися, навіть, якби пройшло тисячу років.

Вовкан холодно кинув на мене погляд і мовчки обернувся, покидаючи маєток. Ми йшли слідом і я намагалася якомога далі триматися від Рустама.

Опинившись на задньому сидінні разом із Вовканом, Рустам сів біля водія. Перед нами їхала одна машина, а позаду ще двоє. Це напружувало. Навіщо стільки охорони? Бояться, що втечу? Це неможливо, поки я на їх землях.

Намагаючись ні про що не думати, аби не нашкодити малюку відкинулася на спинку спостерігаючи за зміною дороги.

Зупинившись біля державної установи, я зайшла всередину, оточена двома чоловіками й охоронцями, які стежили за мною та безпекою.

Я була так виснажена, що хотіла, аби все закінчилося якнайшвидше. Я воліла, щоб моє серце перестало боліти, якщо це, можливо.

Ми увійшли до приміщення, де нас працівники одразу зустріли й з острахом намагалися угодити господарю їх земель. Нам відчинили двері й ми увійшли в приміщення, де найімовірніше я і повинна підписати ті кляті документи.

Вовкан пройшов першим, тож за його спиною я не відразу помітила присутніх чоловіків. А коли пролунав знайомий голос, я подумала, що це галюцинація, поки мої очі не зустрілися з його очима.

Микита стояв, не зводячи з мене очей, а за ним стояли Максим, його батько Володимир, брат Емір і навіть ректор університету Ігор.

Моє серце закалатало, очі розширилися від невіри.

Якщо вам сподобалася історія, не забудьте залишити лайк (біля обкладинки книги) і підписатися на мене! Ви мене дуже порадуєте))) 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍