Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
З кабінету долинули хриплі голоси, гуркіт і грюкіт меблів, що падали, брязкіт розбитого скла. Хамство увірвалося в дім. Вікторин без єдиного слова накинув на себе товсте хутро й потягнув за собою синів пана Фелікса.
Разом із Самуелем вони вислизнули задніми дверима через салон у сад. Десь іззаду голови в нього пульсувала думка, що він боягуз, що кинув дім напризволяще, грабіжникам, а разом із домом усіх, які йому вірили: братів, слуг, немічного батька… хоча, може, хами обмежаться тільки грабунком, не скривдять же старого чоловіка, а служба — вона ж також із хлопів.
Біг швидко, аби обігнати думки, залишити їх за собою і загубити по дорозі.
Сад закінчувався розарієм, оточеним лише низеньким муром для захисту від зайців і сарн. Троянди спали під солом’яними укриттями й шапками снігу. Самуель перескочив мур, хекаючи, як парова машина: мав-бо вже чимало років. Богуші кинулися його слідом. Чалапаючи по коліна в снігу, рушили в білу ніч, свідомі, що у світлі зірок їх видно як на долоні. З дому за їхніми спинами долинали крики, хрипкий сміх і окремі постріли, але поки що не скидалося на те, що за дідичем спорядили погоню.
Перед ними, на відстані, може, чотирьох сотень кроків, темнів ліс. Влітку це близько. Взимку далеко. Вікторин брів до безпечної темряви, тягнучи за собою Титуса, який зволікав і шморгав носом. Елегантні шкіряні черевики промокли наскрізь, і мороз пік ноги; Вікторин шкодував, що не взяв повстяних калош, але взування їх навіть з допомогою Самуеля тривало б принаймні вісім хвилин.
— Он вони! Он вони! Тікають, такі сини!
Бахнули постріли, але лиш здійняли хмарки пилоподібного снігу праворуч і ліворуч від утікачів. Кілька хамів мусили вже, видно, покинути дім або обійти його навколо. Вікторин шарпнув Титуса, який скулився від жаху й, паралізований страхом, не хотів іти далі. Ще кілька кроків. Уже близько.
Вони вбігли під захист лісу, насилу переводячи подих. Від холоду боліло в грудях. Дерева навкруг нагадували скорчених дідів зі сніжним волоссям і бородами з крижаних бурульок. Тут панував морок, але це добре, в темряві важче когось знайти. Пахло морозом і ялицею. Вони, однак, не мали часу на відпочинок, бо хамство вже великою купою висипало з дому й знайшло їхні сліди. Тому рушили вглиб.
Вів Самуель, знаходячи дорогу тільки йому відомим способом. Бо хоч Вікторин і добре знав околиці двору, але в темряві зимової ночі стежки неначе плуталися й дивовижним чином вели зовсім десь інде, ніж зазвичай.
— Куди ми йдемо? — Пан Богуш ледь стримувався, щоб не цокотіти зубами.
— У безпечне місце. — Вата навіть не озирнувся.
Кілька разів вони зупинялися. Старий слуга тоді випростувався й розглядався, наче щось винюхував. Вікторин міг би заприсягтися, що бачить чорний язик, який висувається з-поміж його губ. Страх, холод і втома можуть довести до божевілля.
Хоча вони не чули вже жодних відзвуків погоні, нічого, окрім рипіння дерев, Самуель кілька разів змінював напрямок руху. Раз вони почули перед собою відлеглий хрускіт, шарудіння хвої, тріск зламаної гілки. Старий лакей негайно повернув, і вони досить довго йшли краєм зарослого яру. Вікторин через силу сунув услід за ним. Сини Фелікса тяглися ззаду, наче сонні духи. Титус плакав.
Дерева були чимраз густіші й чимраз старіші. Під склепінням крон траплялися вільні від снігу місця, тоді йшлося швидше. Старі сосни й модрини були оточені кругами облупленої кори й сухої глиці, які немовби рудувато поблискували в темряві. Ці безсніжні кола справляли враження, нібито від дерев іде тепло. І справді, в глибині хащі було помітно тепліше, й навіть замерзлі ноги не докучали так сильно.
Невдовзі вся трійка Богушів і Самуель познімали шуби й порозстібали хутра. Зробилося зовсім тепло, сонно й дещо душнувато, як у розігрітій кімнаті. Вікторин, Адам і Титус засинали на ходу. Самуель Вата жестом зупинив їх, крутнувся туди-сюди, порознюхував і дозволив перепочити. Вікторин і Титус встигли ще ковтнути з поданої слугою пласкої пляшечки, Адам заснув умить. Оковита смакувала, мов плинний вогонь. На межі сну перед паном Богушем майнула тінь з блискучими очиськами, скулена на гілці великої модрини, для кота завелика, для куниці замала. Вікторин повинен би перелякатися, але ні; то була добра тінь. Самуель десь зник.
Спали недовго або й зовсім не спали. Самуель нагло розбудив панів.
— Сюди йдуть, — шепнув. — Швидко!
Не встиг ще Вікторин повністю отямитись, як уже біг лісовою гущавиною. Гілки кущів шмагали його по обличчю, в лівому боці кололо так, що він ледве дихав, а кістки зробилися від холоду штивними. Але біг.
Петляв то ліворуч, то праворуч, весь час маючи перед очима згорблену спину Вати. Лакей вів його то під гору, то згори, хоча частіше все ж униз. Звідки він знає всі ці стежки, замислювався Вікторин. Із самим Самуелем діялося, зрештою, щось дивне: попри свій вік, рухався він з грацією кота. Якщо дивитися на нього одним оком, то видно було старого чоловіка із сивим волоссям на лисому черепі, а коли другим — тінь, кошлатий морок, чорний вогонь.
Лісом пройшов шум, десь недалеко від пана Богуша прозвучали кроки. Не кроки спраглих крові хамів, а важкий тупіт великої тварини, що мчить уперед.
Зліва вискочив Амазарак, справа — Азарадель. Заступили дорогу втікачам. Самуель Вата зменшився до розмірів кота, старого, й полинялого. Він вигнув спину дугою, засичав. Чорти схилилися над ним. Здавалося, що мають по три сажні зросту, а Замазура між ними скидався радше на мишу, ніж на кота.
Амазарак ступив крок уперед. Від його важкого поступу задрижала земля.
— Вертайтеся, звідки прийшли, — пирхнув Замазура. — Тут ви не пройдете.
— З дороги, блохастий! — гримнув Амазарак могутнім басом.
— Ви не можете торкнутися людей, якщо вони вам не дозволять. Такий закон, — сказав кіт.
— Людей — ні, — визнав Амазарак і одним швидким рухом руки відірвав Замазурі голову разом зі шматком хребта.
Котяче тільце безвладно впало на землю, по снігу розлився паруючий багрянець, але небагато, бо скільки ж тієї крові може поміститися в котові? Вікторинові зробилося зле й потемніло в очах. Його, схоже, вивернуло.
— Дядечку? Дядечку, мусимо знову рушати. — Адам сильно струснув Вікторина. Дідич напівпритомно роззирнувся. Не помітив котячого трупика, ані крові — нічого.
— Де Замазура?
— Хто?
— Ну, кіт.
— Який кіт, дядечку? — Адам, найпевніше, нічого не розумів.
— А Самуель? Самуель Вата?
— Зник десь хвилину тому. Ішов, ішов і зник. Я ніде його не бачу. Дядечку, а якщо він видасть нас хамам?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.