Читати книгу - "Салимове Лігво"

дістався туди. Місіс Нортон була в сльозах, а Білл Нортон, хоча й здавався спокійним, безперервно курив зі змарнілим обличчям.

Мак-Казлін погодився поширити опис дівчини. Так, щойно лише щось почує, він зателефонує. Так, він перевірить лікарні на всій території, це звичайна практика (а також морги). Собі він подумав, що дівчина могла поїхати десь від досади. Мати призналася, що між ними сталася сварка і дівчина говорила про переїзд із дому.

Та проте він вирішив проїхатися кількома бічними дорогами, одне вухо звично нашорошивши до потріскування електростатичних розрядів, що лунали з радіо, підвішеного під приладовою панеллю. За кілька хвилин по півночі, наближаючись до міста по Брукс-роуд, спрямований ним на узбіччя прожектор зблиснув на металі — легковик, що стояв у лісі.

Він зупинився, здав назад, вийшов. Ту машину було припарковано наполовину на старій, занедбаній лісовій просіці. «Шеві Вега», світло-коричнева, два роки віком. Він витяг із задньої кишені свій записник на важкому ланцюгу, перегорнув бесіду з Беном і Джиммі й посвітив ліхтариком на автомобільний номер, який йому назвала місіс Нортон. Саме той. Це машина дівчини, авжеж. Справа стає серйознішою. Він поклав на капот долоню. Холодний. Вона тут стоїть довгенько.

— Шерифе?

Легкий, безтурботний голос, немов дзеленькання дзвоників. Чому його рука впала на руків’я пістолета?

Він обернувся і побачив дочку Нортонів: неймовірно гарна на вроду, вона підходила до нього попідручки з якимсь незнайомцем — молодим чоловіком з волоссям, немодно зачесаним від лоба прямо назад. Мак-Казлін посвітив ліхтариком йому в обличчя й отримав дивне враження, ніби промінь просто пронизує це обличчя наскрізь, не освітлюючи його жодною мірою. І хоча вони йшли, вони не залишали по собі слідів на м’якій землі. Він відчув страх і застережне збудження в нервах, його рука стиснулась на пістолеті… а потім розслабилася. Він клацнув вимикачем ліхтарика і пасивно чекав.

— Шерифе, — промовила вона, і тепер її голос був низьким, пестливим.

— Як добре, що ви приїхали, — сказав незнайомець.

Вони накинулися на нього.

Тепер його машина стояла далеко в ожинному, бакаїстому глухому закуті дороги Глибока Просіка, звідки навряд чи було змигнути бодай проблиску хрому крізь суцільне плетиво ялівцю, папороті та казна-чого ще. Мак-Казлін скарлючено лежав у багажнику. Радіо викликало його з регулярними інтервалами, залишаючись без уваги.

Пізніше тієї ж ночі Сюзен зробила короткий візит до своєї матері, але великої шкоди не завдала; як п’явка, що підхарчувалася на повільному плавці, вона була задоволена. Разом з тим, вона отримала запрошення і тепер могла приходити туди, коли їй заманеться. Новий голод гризтиме наступної ночі… кожної ночі.

Того ранку в понеділок Чарлз Ґріффен розбудив свою дружину трохи пізніше п’ятої, обличчя в нього було кислим, покарбованим сардонічними борознами злості. Надворі ревіли недоєні, з повними вим’ями корови. Притичину цієї ночі він підсумував п’ятьма словами: «Ті кляті хлопці десь втекли».

Але вони нікуди не втікали. Денні Ґлік знайшов Джека Ґріффена і погодувався на ньому, а Джек пішов до кімнати свого брата Гела, нарешті припинивши його журбу щодо школи, книжок і непоступливого батька навіки. Тепер вони обоє лежали в глибині накиданої на верхній сінник величезної купи сіна, з половою у волоссі і ніжними порошинками пилку, що танцювали в темних, безприпливних каналах їхніх носів. Вряди-годи миша прокрадалася по їхніх обличчях.

Зараз по землі вже розливалося світло, і всі злі істоти спали. Це мусив бути гарний осінній день, свіжий і ясний, наповнений сонячним світлом. Великою мірою місто (не  знаючи, що воно мертве) вирушить на свої роботи, не маючи щонайменших підозр про роботу минулої ночі. Згідно зі «Старим фермером», у понеділок захід сонця настане о 7:00 вечора, рівно.

Дні коротшали, рухаючись до Гелловіна, а поза ним — у зиму.

  3

Коли за чверть до дев’ятої Бен зійшов униз, Єва промовила від раковини:

— Там дехто чекає на вас, на ґанку.

Він кивнув і вийшов крізь задні двері, досі в капцях, очікуючи побачити або Сюзен, або шерифа Мак-Казліна. Але візитером виявився малий, поміркований хлопчик, який сидів на верхньому східці ґанку й уважно дивився на місто, що спроквола поверталося до своєї вранішньої понеділкової життєдіяльності.

— Агов? — погукав Бен, і хлопчик притьмом обернувся.

Вони дивилися один на одного протягом невеличкого часу, але Бену цей момент здався чудернацьки розтягнутим, і відчуття якоїсь нереальності затопило його. Зовнішньо цей хлопчик нагадав йому того хлопчика, яким колись був він сам, але тут було дещо більше за це. Він відчув, ніби якийсь тягар осів йому на зашийок, немов у якийсь химерний спосіб він передчув більш ніж ймовірне поєднання їхніх життів. Це повернуло його думкою до того дня, коли він познайомився в парку із Сюзен, і як їхня перша легковажна розмова здавалася химерно важкою, обтяженою натяками на майбутнє.

Мабуть, хлопчик відчув щось подібне, бо його очі дещо розширилися, а рука знайшла поручень ґанку, немов для підтримки.

— Ви містер Міерз, — промовив хлопчик, і це не було запитанням.

— Так. Боюся, ти маєш переді мною перевагу.

— Мене звуть Марк Петрі, — сказав хлопчик. — У мене для вас погані новини.

«А він їх таки дійсно має», — безрадісно подумав Бен, намагаючись згнітити серце проти того, що зараз може почути — але коли воно прозвучало, це стало тотальною, шокуючою несподіванкою.

— Сюзен Нортон тепер одна з них, — сказав хлопчик. — Барлоу запопав її в тому будинку. Але я вбив Стрейкера. Принаймні, я думаю, що вбив.

Бен намагався заговорити і не зміг. Йому заціпило горло.

Хлопчик кивнув, невимушено переймаючи справу на себе:

— Мабуть, ми могли б проїхатися у вашій машині і поговорити. Я не хочу, щоб мене хтось тут побачив. Я прогулюю школу і вже на слизькому зі своїми батьками.

Бен щось сказав — він сам не зрозумів що. Після мотоциклетної аварії, у якій загинула Міранда, він підхопився з дороги ошелешений, але неушкоджений (окрім невеликої подряпини на тильному боці лівої руки, не забуваймо цього, Пурпуровими серцями[257] нагороджували й за менше), до нього, відкидаючи дві тіні у світлі вуличного ліхтаря та передніх фар вантажівки, підійшов її водій — дебелий, лисіючий чоловік, з авторучкою в нагрудній кишені білої сорочки, і він зміг прочитати викарбуване золотими літерами на корпусі тієї авторучки «Френк. Мобіл. Автоза», бо решта ховалася в кишені, Бен проникливо здогадався, що решта літер там «правка», елементарно, мій любий Ватсоне, елементарно[258]. Той водій вантажівки щось сказав Бену, він не запам’ятав що, а потім узяв Бена лагідно за руку, намагаючись відвести його з дороги. Бен побачив біля великих задніх коліс меблевого фургона одну туфлю Міранди на пласкій підошві і відштовхнув того водія, і рушив туди, а водій ступив два кроки за ним слідом і сказав: «Не варто б тобі туди, друже». А Бен подивився на нього тупо, сам неушкоджений, окрім невеликої подряпини на тильному боці руки, і хотів сказати цьому водію, що п’ять хвилин тому цього не сталося, хотів сказати цьому водію, що в якомусь паралельному світі ще за квартал звідси вони з Мірандою повернули на розі ліворуч і їдуть зараз у якесь абсолютно інакше майбутнє. Збирався натовп, люди виходили з винної крамниці на