Читати книгу - "Шоумен, Саймон Шустер"

— «спеціальна військова операція» Путіна йде за планом у напрямку перемоги Росії — не витримує критики.

— Останніми днями нам завдали дуже вразливого психологічного удару[309], — зізнався один із них на телевізійному токшоу під час українського наступу.

Президент Путін спочатку намагався ігнорувати катастрофу. Доки його війська кидали зброю та тікали, він святкував день народження Москви — відкривав 10 вересня велетенське оглядове колесо на ВДНГ. Невдовзі двигун колеса зламався, і кілька десятків пасажирів зависли в повітрі — ідеальний образ російської дисфункції.

Російські генерали та прихильники війни ще навіть до українського контрнаступу благали Путіна розпочати мобілізацію придатних до служби чоловіків. Військо, яке на момент вторгнення в Україну мало приблизно двісті тисяч солдатів, зазнало з лютого таких втрат, що нізащо не могло б утримувати окуповані Росією території — а надто просуватися далі. Кремль місяцями не визнавав необхідності мобілізації. На початку вторгнення Путін у телевізійному зверненні пообіцяв, що на війну в Україну не відправлять жодного призовника. Утім, 21 вересня, за два тижні після поразки російської оборони під Харковом, Путін порушив обіцянку та призвав триста тисяч військовозобов’язаних. Це стало першою мобілізацією в Росії із часів Другої світової війни. Промова Путіна того дня містила чергові погрози застосувати ядерну зброю. От тільки цього разу він відчув необхідність додати:

— Це не блеф.

За кілька днів по тому Путін оголосив про намір анексувати чотири області на сході та півдні України.

— Хочу, щоб мене почули київська влада та її реальні господарі на Заході, щоб це запам’ятали всі, — сказав він у промові в Кремлі. — Люди, що живуть у Луганську і Донецьку, Херсоні та Запоріжжі, стають нашими громадянами. Назавжди[310].

На перший погляд, ця заява видавалася сміховинною. Російські війська не мали повного контролю над регіонами, що їх Путін оголосив своїми. На окупованих територіях чиновників, лояльних до Кремля, вбивали на кожному кроці[311]. Одному підсипали в страву отруйну речовину нервово-паралітичної дії, і він потребував медичної евакуації до Росії. Другого застрелили на вулицях Херсона. Тіло третього, як повідомили, знайшли на підлозі в його будинку в тому ж місті; поруч лежала дівчина загиблого, ледь жива, і стікала кров’ю від ножової рани на шиї. Загалом українські агенти здійснили понад десяток нападів на поставлених росіянами чиновників, найулюбленішим методом був підрив авто.

На оголошення Путіна про анексію цих областей Зеленський відповів пострілом на дипломатичному фронті. Того самого дня підписав офіційну заявку на вступ у НАТО. Документ не мав негайного ефекту; НАТО все ще не планувало приймати Україну найближчим часом. Однак цей жест продемонстрував, що Зеленський більше не пропонуватиме український нейтралітет як поступку росіянам в обмін на мир. І того ж дня підкріпив свій намір указом президента № 679, який унеможливив будь-які подальші переговори з Путіним[312].

— Він для нашої країни сьогодні — це об’єднаний образ терориста, — прокоментував Зеленський. — Про що з ним говорити?[313]

Однак, яку б лють не відчував Зеленський до Путіна в ті хвилини, вона його не засліплювала. У той час у стратегічно важливому місті Лиман українські сили оточили угруповання росіян, кілька тисяч солдатів. Ця облога нагадувала один із найкривавіших епізодів війни — Іловайський котел, коли влітку 2014 року розстріляли сотні українських військових під час спроби відступити з оточення росіян. Вісім років по тому ролі помінялися, і Збройні сили України отримали шанс відплатити росіянам за ту варварську бійню[314]. Зеленський відчував спокусу.

— Не кажу, що не маю бажання помститися. Ми всі це відчуваємо, ненависть до тих солдатів. Не буду вам брехати.

Ми всіх їх ненавидимо, — розповідав він мені пізніше. — Війна змушує ухвалювати найскладніші рішення, і росіяни зробили безчесний вибір, коли безжально покосили наших хлопців. Цього разу переможцями були ми, і ми не стріляли росіянам у спину. Запропонували їм здатися, і багато хто здався, пристойна кількість.

Якщо мешканці Кремля сприйняли це як ознаку нерішучості Києва, то Зеленський невдовзі їх виправив. Перед самим світанком 8 жовтня — назавтра після сімдесятого дня народження Путіна — на Кримській міст, головний шлях для потягів і автомобілів із території Росії до Криму, в’їхала вантажівка доставки, начинена вибухівкою. Вибух, що стався о 06:07 ранку, спричинив катастрофічні руйнування. Два прольоти мосту обвалилися у воду, а від потужної ударної хвилі зайнялося пальне в цистернах вантажного поїзда, який у той час перетинав міст. Пожежа вирувала цілий ранок, нажахані жителі Криму вишикувалися в черги на іншому боці мосту, намагаючись втекти. Під час вторгнення міст служив важливою лінією постачання для російських військ, що робило його пріоритетною ціллю для українських сил спеціального призначення. Цінність мосту як символу додавала атаці драматичності. На церемонії його відкриття 2018 року Путін назвав будівництво мосту «дивом». Він був найвищим досягненням путінського імперського проєкту в Україні. Нині ж на очах у всього світу українці його підірвали[315].

Атака на Кримський міст шалено розлютила Путіна, і з приходом холодних осінніх днів його тактика стала ще агресивнішою. У день вибуху Путін призначив нового командувача російських сил в Україні — генерала Сергія Суровікіна, воєнного злочинця, який понад двадцять років просувався по службі під керівництвом Путіна завдяки суміші тупої відданості та безмежної жорстокості. Найчорніша сторінка в його кар’єрі розгорнулася в Сирії, де Суровікін 2017 року командував російською повітряною кампанією. За його наказом бомбардувальники та винищувачі систематично атакували цивільні райони, щоб зламати їхній опір союзному Кремлю режиму в Дамаску. На знак вдячності Путін у грудні того ж року причепив Суровікіну на груди омріяну медаль «Герой Росії», а російські державні медіа почали із захватом називати його «генерал Армагеддон».

П’ять років по тому в Україні він застосував російську тактику, яку відточив в Ідлібі й Алеппо. І знову російські літаки — кричуще порушення законів війни — почали запускати ракети по цивільній інфраструктурі, цілити по електричних станціях та підстанціях, по комунальних підприємствах, які забезпечують теплом міські будинки. За мету очевидно ставили змусити українців до покори, заморозивши та нажахавши їх, створивши нову хвилю біженців, яка досягне кордонів Європейського Союзу на початку зими. Першою реакцією на Банковій стало напружене передчуття лиха — адже в президентських кабінетах почало блимати світло, охололи батареї, а у вбиральнях із кранів зникла вода.

Зеленський не стенувся. Наприкінці жовтня записав відеопромову на подвір’ї перед Офісом, на тлі темних вікон і ліхтарів. Попереднього тижня по найбільших містах України вдарило щонайменше сорок крилатих ракет і шістнадцять бойових дронів. Атаки, спрямовані переважно на електромережу, залишили без електрики понад мільйон українських