Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

фінал (Джон Ірвін якось розповідав мені, що починає написання роману з останнього рядка), та я не надто цим переймаюся. Зазвичай мені подобається, коли кінець сам народжується в процесі створення історії: коли я сам не знаю, що буде далі, читач і поготів не здогадається. На щастя для мене, це одна з тих історій, де читачеві дозволяється бути на крок попереду оповідача.

Уже понад тиждень я бачу цей поганий сон. Це, напевно, один з так званих свідомих снів, бо я завжди можу повернутися звідти, перш ніж він обертається на жахіття. Тільки цього разу він, здається, переслідує мене, оскільки ми з Еллен не самі. Щось ховається під ліжком. Я чую, як воно чавкає.

Вам же відомо, як це, коли ви справді налякані, правда? Певен, знаєте. Я про те, що це ж універсально для всіх. Серце практично спиняється, у роті пересихає, шкіру проймає холод, а по всьому тілу повстають сироти. Замість зчіплюватись, зубчики шестерень у голові просто собі крутяться. Я майже кричу. Справді кричу. Я думаю: «Я не хочу дивитися на це. Туди, на сидіння біля вікна».

Потім я бачу в себе над головою вентилятор — його лопаті обертаються на найнижчій швидкості. Бачу тріщинку світла посередині запнутих штор. Бачу місцями посивіле, молочаєвої барви волосся Еллен, що лежить на іншому боці ліжка. Я тут, у верхньому Іст-Сайді, на п’ятому поверсі, і все чудово. Сон був лише сном. А щодо того під ліжком…

Я відкидаю ковдру вбік і сповзаю на коліна, мов людина, яка зібралася молитися. Але натомість підіймаю торочки та зиркаю під ліжко. Спершу я бачу тільки темні обриси чогось. Потім ці обриси повертаються і я бачу, як два ока втупилися в мене. Це Леді. Вона не мала бути там, і, гадаю, їй це відомо (важко сказати, що собака знає, а чого ні), але я, напевно, залишив двері прочиненими, коли йшов спати. Чи, може, нещільно їх причинив, і вона відчинила їх носом. Швидше за все, вона взяла одну зі своїх іграшок з кошика в коридорі. Принаймні, це не блакитна кістка й не червоний щур. У них усередині є пискалка, яка б точно розбудила Еллен. А Еллен потрібен відпочинок. Вона нездужає.

— Леді, — шепочу я. — Леді, вилазь звідти.

Леді просто дивиться на мене. Хоч собака й постарів та вже не стоїть на лапах так само міцно, як колись, але він не дурний. Він лежить з боку Еллен, де я не можу його дістати. Якщо я підвищу голос, йому доведеться вийти, але він знає (не сумніваюся, що знає), що я не робитиму цього, бо мій голос розбудить Еллен.

Підтверджуючи мої припущення, Леді відвернулася та знову зачавкала.

Що ж, я можу з цим впоратись. Я живу з Леді одинадцять років — це майже половина мого подружнього життя. Є три речі, які можуть підняти її з місця. Перша — це шурхіт її повідка та крик: «Ліфт». Друга — брязкіт її миски об підлогу. Третя…

Я підводжусь і проходжу коротким коридором на кухню. Беру з шафи пакет зі «Снекін Слайз», торохчу ним. Не доводиться довго чекати на тихе шкрябання кігтів спанієля. П’ять секунд — і він уже тут. Навіть не потурбувався взяти свою іграшку.

Показую Леді один із маленьких хрустиків у формі моркви та кидаю його у вітальню. Можливо, це трохи підло, але цьому товстому старому одороблу не зашкодять кілька вправ. Пес помчав по свій смаколик. Я чекаю трохи, вмикаю кавоварку, а тоді повертаюся в спальню. Обережно причиняю двері.

Еллен усе ще спить. У тому, що я встаю до того, як вона прокинеться, є одна перевага: немає потреби в будильнику. Я вимикаю його. Хай вона поспить трохи довше. У неї бронхіальна інфекція. Спершу я злякався, але їй тепер уже краще.

Я йду до ванни та офіційно освячую цей день чищенням зубів. Колись чув, що вранці людський рот позбавлений бактерій, але звички, набуті ще в дитинстві, не минають самі по собі. Вмикаю душ, роблю його теплим і приємним, а тоді залажу під нього.

Душ — це місце, де мені думається найкраще, і цього ранку я думаю про сон. Він повторюється вже п’яту ніч поспіль. Хоча хто їх рахував, правда? Нічого жахливого насправді не відбувається, але це, якоюсь мірою, найгірше. Я знаю — абсолютно точно знаю — щось жахливе трапиться. Якщо я дозволю.

Я в літаку, в бізнес-класі. Сиджу на боковому сидінні, якраз там, де полюбляю сидіти: не потрібно ні через кого перелазити, йдучи до туалету. Мій складаний столик опущений. На ньому пакетик горішків і апельсиновий напій, схожий на «Горілчаний світанок», напій, який я ніколи не замовляв у реальному житті. Політ минає гладко. Якщо хмари і є, то ми над ними. Салон повниться сонячним світлом. Хтось сидить на місці біля вікна, і я знаю, що коли я гляну на нього (чи на неї, чи, можливо, навіть на це ), то побачу щось, що оберне мій поганий сон на жахіття. Я погляну в лице свого сусіда по кріслу — і збожеволію. Все може з тріском, наче яйце, розколотися, й пітьма випурхне назовні.

Я швидко споліскую мильне волосся, вилажу, витираюся насухо. Мій одяг складений на стільці в спальні. Беру його та туфлі на кухню, яка зараз сповнена ароматом кави. Добре. Леді, скрутившись клубочком біля плити, з докором дивиться на мене.

— Нема чого кидати на мене такі злі погляди, — кажу я їй і киваю на зачинені двері спальні. — Ти знаєш правила.

Вона кладе морду на підлогу між лапами і вдає, що спить, але я знаю, що вона все ще дивиться на мене.

В очікуванні кави наливаю собі журавлинного соку. Є ще апельсиновий сік, мій звичний ранковий напій, але зараз мені його не хочеться. Мабуть, через надмірну схожість з напоєм зі сну. Я п’ю каву у вітальні, дивлячись Сі-Ен-Ен без звуку, просто читаю рухомий рядок — більше ж насправді нічого не треба. Вимикаю телевізор і снідаю пластівцями «Ол-Брен». За чверть восьма. Вирішую, що, як під час нашої з Леді прогулянки погода буде гарною, я не викликатиму таксі, а піду на роботу пішки.

Так, день чудовий; весна перетікає в літо, і все навколо сяє. Карло, швейцар, стоїть під дашком і розмовляє по мобільному. «Так, — каже він. — Так, я додзвонився до неї. Вона дає добро, поки я тут, жодних проблем.