Читати книгу - "Дівчина у павутинні"

що ми зможемо прислужитися суспільству, поповнивши свою маленьку сім’ю. Бачте, ми мали лише одну дитину — нашу бідолашну Муа. Їй було тоді чотирнадцять років, і вона почувалася самотньою. Ми вирішили, що їй піде на користь товариство названої сестрички-ровесниці.

— Ви знали, що трапилось у родині Саландерів?

— Усього, певна річ, ні. Нам було відомо, що сталася жахлива трагедія, що мати хвора, а батько дістав серйозні опіки. Ця історія нас дуже зачепила, і ми сподівалися побачити згорьовану дитину, яка потребуватиме небаченої турботи й співчуття. А знаєте, хто приїхав?

— Розкажіть.

— Найчарівніша в світі дівчинка. Господи, чули б ви її слова! Вона виявилась такою мудрою та зрілою, розказувала такі розпачливі історії про те, як психічно хвора сестра знущалася з усієї родини. Так, звичайно, тепер я знаю, якими далекими від правди були ті історії. Але як можна було сумніватись у них тоді? Камілин погляд був такий переконливий, і коли ми казали: «Бідолашна, як же це жахливо!» — дівчинка відповідала: «Було нелегко, та я все одно люблю свою сестру. Просто вона хвора і тепер лікується». Ці слова були сповнені такого жалю й звучали так по-дорослому, що якийсь час нам здавалося, ніби то Каміла дбала про нас, а не навпаки. Сім’я засяяла, бо в нашому житті з’явилась іскра. Усе стало уявлятися більшим і кращим, і ми розквітли. А найбільше Муа. Вона почала дбати про свою зовнішність і відразу зробилася популярнішою в школі. Тож я була готова на все заради Каміли. А Челл, мій чоловік, що й казати? Він змінився й завжди всміхався чи сміявся. Ми навіть почали знову любитися… перепрошую за відвертість. Було б нам насторожитися вже тоді. Проте, здавалося, в нашій сім’ї все стало на свої місця. Спочатку ми були щасливі, як і всі, кому випадало стикатися з Камілою. Попервах вони всі щасливі. А потім… Пробувши з нею трохи довше, люди взагалі не хочуть жити.

— Усе так погано?

— Жахливо.

— То що ж сталося?

— Отрута почала діяти. Каміла помалу прибрала до рук усіх нас. Якщо чесно, то тепер уже важко сказати, коли саме наша казка обернулася на кошмар. Це відбувалося поступово й так непомітно, що ми просто зненацька схаменулись і зрозуміли: усе зруйновано — довіра, надійність, сам фундамент нашого спільного життя. Доньчина самоповага, яка спершу була збільшувалась, ураз зійшла нанівець. Муа ридала ночами, почуваючись бридкою, огидною й невартою життя. Лише згодом ми виявили, що її ощадний рахунок спорожнів. Я й досі не знаю, як це сталося. Але певна, що Каміла шантажувала Муа. Шантаж давався їй так само легко й природно, як дихання. Каміла збирала на всіх людей компромат. Якийсь час я думала, що дівчинка веде щоденник, а насправді то був реєстр усякої гидоти про всіх, хто її оточував. А Челл… цей покидьок… ви знаєте, я повірила, коли він сказав мені, що має проблеми зі сном і йому слід перебратися до кімнати в підвалі. Та то була лише ширма для стосунків з Камілою. Усе почалося, коли їй минув шістнадцятий рік. Відтоді вона стала ночами прокрадатися до Челла, щоб мати з ним хворобливий секс. Я кажу — хворобливий, бо запідозрила їх, коли помітила порізи на Челлових грудях. Попервах Челл, звичайно ж, не казав мені правди. Вигадував якісь непереконливі пояснення, а я душила свою підозру. Та знаєте, що там відбувалося насправді? Челл, зрештою, виповів, що Каміла зв’язувала його й різала ножем. І, за його словами, їй це подобалося. Інколи я навіть сподівалась, що так і є, хоч як дивно це звучить. А інколи мала надію, що в ній прокинеться щось іще, крім бажання завдавати болю й руйнувати його життя.

— Челла вона теж шантажувала?

— О так, але всього я не знаю. Каміла так принизила його, що він не схотів розповідати правду навіть тоді, коли ми вже все згубили. Челл був опорою нашої родини. Якщо ми збивалися з дороги, чи нас топила повінь, чи хтось хворів, він завжди залишався спокійним і поміркованим. «Усе буде добре», — зазвичай казав Челл своїм дивовижним голосом, я наче досі чую це. Однак після кількох років з Камілою чоловік обернувся на руїну. Ледве зважувався перейти вулицю, сто разів перевіряючи, чи нема, бува, небезпеки. Зовсім утратив мотивацію до роботи — просто просиджував цілісінькі дні, схиливши голову. Якось мені зателефонував один з його найближчих колег, Мате Гедлунд, і впевнено заявив, що компанія збирається розслідувати, як Челл продавав комерційні таємниці. Це звучало як божевілля. Челл був найчеснішим з усіх, з ким мені випало зіткнутись у своєму житті. А якщо він і справді продавав щось, то де гроші? Ми жили бідніше, ніж будь-коли. Його банківський рахунок спорожнів майже так само, як і наш сімейний.

— Пробачте, що питаю, але як він помер?

— Повісився, нічого не пояснивши. Просто одного дня я повернулася з роботи, а він гойдався під стелею у спальні в підвалі — так, саме там, де Каміла розважалася з ним. Я працювала головним фінансовим директором і мала пристойну платню й усі шанси збудувати успішну кар’єру. Але після цього для нас із Муа все пішло шкереберть. Не обтяжуватиму вас деталями. Ви хочете знати, що сталося з Камілою… Нашому горю не було кінця-краю. Муа почала різати себе й майже нічого не їла. Якось вона спитала, чи вважаю я її за мерзоту. «Господи, люба, — відповіла я, — як ти можеш таке питати?» Тоді дівчинка призналася, що це через Камілу. Що Каміла запевняла, ніби всі, хто знає Муа, вважають її за огидну. Я зверталася по допомогу, куди тільки могла: до психологів, лікарів, мудрих друзів, використовувала прозак,[42] та все марно. Одного гарного весняного дня, коли вся Швеція святкувала якусь безглузду перемогу на «Євробаченні», Муа стрибнула з порома — і моє життя урвалося теж, принаймні мені так здавалось. Я більше не хотіла жити й довго лікувалась у шпиталі від депресії. А потім… Не знаю як… але моє заціпеніння та горе переросли в лють, і я відчула, що мушу в усьому розібратися. Що ж насправді сталося з нашою сім’єю? Яке зло опанувало нас? Я почала збирати інформацію про Камілу — не тому, що хотіла знову її побачити, боронь Боже. Одначе я прагнула зрозуміти її так само, як батьки жертви прагнуть зрозуміти вбивцю.

— І що ви виявили?

— Спочатку нічого. Каміла добре замітала сліди. Це була ніби гонитва за тінню, за примарою, і я не знаю, скільки десятків тисяч крон