Читати книгу - "Чорнильна кров"

зазирнув усередину. Ось він, біля жорна, під ним Баста, а навпроти, по другий бік жорна, мусив бути Вогнерукий з Меґі. Фарид не бачив його, та здогадувався, про що думав Вогнерукий: про слова Феноліо, які розповідали про його смерть.

— Злови куницю, Зарізяко! — сказав Баста чоловікові поруч із ним. — Ну, хутчіш!

— Сам лови. Думаєш, я хочу підчепити сказ?

— Ґвіне, ходи сюди! — Це був голос Вогнерукого.

Що він робить? Невже хоче посміятися над своїм страхом, так, як коли вогонь обсмалював його шкіру? Ґвін зіскочив із жорна. Напевно, всівся на плечі у Вогнерукого і спостерігає за Бастою. Дурний Ґвін. Нічого не знає про ті слова…

— Гарне нове вбрання, Басто! — сказав Вогнерукий. — Коли слуга знаходить нового господаря, мусить вдягати нові шати.

— Це хто тут слуга? Такий нахабний, наче ніколи не куштував мого ножа! Вже забув, як верещав, коли він розпоров тобі обличчя? — Баста став чоботом на жорно. — Посмій мені тільки поворухнути пальцем. Руки вгору. Я знаю, що ти можеш витворяти в цьому світі з вогнем. Лише шепни мені, лише поворухнись — і мій ніж стирчатиме у грудях малої відьми.

Лише шепни. Так, гайда до роботи, Фариде! Він роззирнувся, шукаючи щось, поспіхом стулив із соломи смолоскипа і почав нашіптувати.

— Ну ж бо! — заманював він, поклацував і шипів так, як показував йому Вогнерукий. Фарид прошепотів усі слова, аж поки крізь солому не пробилося крихітне полум'я.

— Ой! Бачиш, як мала відьма дивиться на мене, Зарізяко? — крикнув унизу Баста з удаваним переляком. — Шкода, що їй потрібні літери, щоб чаклувати. Проте книжками тут і не пахне. Правда ж, було люб'язно з її боку написати, де вас знайти? — Баста спробував пропищати, як дівчинка: — «Люди Змієголова схопили їх усіх, моїх батьків та шпільманів. Напиши щось, Феноліо!» Ну чи щось на зразок того… Знаєш, я засмутився, що твій батько ще живий. Не дивись так недовірливо, мала відьмо, я досі не вмію читати, але й не планую навчитися цього, утім довкола достатньо дурнів, які вміють читати, навіть у цьому світі. Просто перед Омбрійською брамою нам до рук потрапив писака. Довго він розшифровував твої карлючки, але цього було в усякому разі достатньо, щоб бути тут раніше за вас. Ми навіть встигли вбити посланця від старого, який мав вас попередити.

— А ти навіть балакучіший, аніж раніше, Басто! — Голос Вогнерукого звучав знуджено. Як гарно він уміє приховувати свій страх!

Помалу Баста витягнув ножа з-під паска. Вогнерукий не любив ножів. Свого ножа зазвичай він засовував до наплічника, а той стояв надворі, обпертий до стіни. Часто-густо Фарид просив його носити ножа на паску, та Вогнерукий нічого й чути про це не хотів.

— Он як, балакучіший, кажеш. — Баста розгледів своє віддзеркалення на оголеному лезі. — Про тебе цього не скажеш. Та знаєш що? Оскільки ми давно знайомі, я особисто передам твоїй дружині повідомлення про твою смерть! Як тобі таке, Вогнежере? Як думаєш, Роксана тішитиметься, побачивши мене знову? — Він пестливо провів двома пальцями вздовж леза. — А щодо тебе, мала відьмо, було надто люб'язно довірити листа старому канатохідцю, який зі своєю здерев'янілою ногою був мало не вдвічі повільніший за мого ножа.

— Ти вбив Хмарохідця? — Голос Вогнерукого вже не звучав знуджено.

«Стій, не руш, прошу! — шепотів Фарид. — Прошу, зупинись». Він квапливо підживлював полум'я соломинами.

— Ти не знав? — Бастин голос пом'якшав від задоволення. — Твій давній друг відходив своє. Спитай Зарізяку, він був там.

— Ти брешеш! — Голос Меґі тремтів.

Фарид обережно перехилився. Він побачив, як Вогнерукий різко потягнув її за собою, очима шукаючи запасний вихід, та його не було. Позаду нього й Меґі лежали складені стосами заповнені борошном мішки, праворуч заступав дорогу Зарізяка, ліворуч — робітник з дурнуватим вишкіром, а перед вікном стояв сам мельник. Утім, біля їхніх ніг лежала солома, чимало соломи, і вона горіла б не гірше за папір.

Баста зареготав, вистрибнув на жорно і поглянув згори на Вогнерукого. Тепер він стояв просто біля лотока.

«Поквапся, ну ж бо, — прошепотів Фарид, підпалив солом'яний віхоть і потримав над жолобом. — Хоч би розтруб не зайнявся. Хоч би солома прослизнула крізь розтруб».

Поки всовував вогняний віхоть крізь розтруб, обпік пальці Вогнерукий і Меґі в пастці, хіба йому до обпечених пальців?

— Бідолаха Хмароходець надто повільний, — промуркотів Баста, перекидаючи ножа з долоні в долоню. — Ти, Вогнежере, спритніший, та все одно не втечеш. Цього разу я покремсаю не лише твоє обличчя, я розпущу твою шкіру на смужки з голови до ніг.

Саме час. Фарид випустив вогняну солому. Розтруб проковтнув її, мов мішок зерно, і виплюнув Басті на чоботи.

— Вогонь! Звідки вогонь? — долинув мельників голос.

Фаридові пальці пекли, шкіра взялася пухирями, а полум'я витанцьовувало на Бастиних ногах, лизало йому руки. Він злякано відсахнувся, впав горілиць із жорна і розбив голову в кров. О, так, Баста боявся вогню, він боявся його більше, ніж лиха, від якого його мали захищати амулети.

А Фарид стрибнув на сходи, відштовхнув убік робітника, який витріщився на Фарида, наче на привида, підскочив до Меґі й потягнув її за собою, до вікна.

— Стрибай! — скрикнув до неї. — Вискакуй! Хутко!

Меґі тремтіла, вона заплющила очі, перш ніж стрибнути. Але стрибнула.

Фарид обернувся до Вогнерукого. Він говорив із полум'ям, поки мельник і робітник безпорадно відбивалися порожніми мішками від вогняних пломенів, а вогонь танцював. Танцював для Вогнерукого.

Фарид присів у відчиненому вікні.

— Ходи! — гукнув він до Вогнерукого. — Ну, ходи вже!

Де Баста?

Вогнерукий відштовхнув убік мельника й крізь дим і полум'я побіг до Фарида. Хлопчина саме повис у віконній проймі, як побачив Басту. Той приголомшено підтягнувся на жорні й схопився за потилицю рукою, геть червоною від крові.

— Лови його! — закричав Баста до Зарізяки. — Лови Вогнежера!

— Мерщій! — вигукнув Фарид. Та Вогнерукий зашпортався за порожній мішок. Ґвін зіскочив з плеча Вогнерукого і пострибав до Фарида. Коли вогнедув випростався, між ним і вікном стояв Зарізяка з мечем у руці.

— Гайда! — вигукнула Меґі, дивлячись на Фарида вгору великими від страху очима.

Та Фарид підтягнувся назад до палаючого млина.

— Тікай геть! — крикнув хлопцеві Вогнерукий, б'ючи палаючим мішком Зарізяку.

Зарізячині штани зайнялися. Хитаючись, він розтинав повітря мечем, то в бік полум'я, то в бік Вогнерукого.

Фарид саме скочив на солому, як Зарізяка поранив Вогнерукого в ногу. Вогнедув похитнувся й приклав руку до стегна. Зарізяка знову здійняв меча.

— Ні! — Фаридові власний голос дзвенів у вухах, коли хлопчина накинувся на Зарізяку.

Фарид вкусив Зарізяку за плече, наступив