Читати книгу - "Острів Дума"

мій погляд. Позаду нього Елізабет вдивлялася в Затоку. Я сам не міг зрозуміти, дратує мене його втручання чи навпаки — втішає. Насправді в мені буяли обидві ці емоції. І щось мені не пригадувалося, щоб я йому хоч коли казав, що називаю свою старшу дочку Лінні.

— Можна використати інший шрифт, вибрати який тобі до вподоби, — промовив він. — Як на мене, цей занадто жантильний, його вибирала моя помічниця. Звичайно, в кожне інше запрошення легко вставити інше ім’я. Ти це сам можеш зробити. Приємно створювати такі речі на комп’ютері.

Я промовчав, натомість перегорнув сторінку. Наступна являла «Захід з морський вівсом», а на протилежній була картина «Дівчина і Корабель №1». Під репродукціями йшов текст:

сподіваюся побачити тебе на виставці моїх робіт, з 7 до 10 вечора 15 квітня у галереї «Ското» у Сарасоті, Флорида. На твоє ім’я  замовлено білет першого класу: AirFrance, рейс №22, відліт з Парижу 15-го о 8:25, прибуття до Нью-Йорку о 10:15; а також білет компанії Delta, рейс №496, відліт з нью-йоркського аеропорту ім. Джона Кеннеді 15-го о 13:20, прибуття до Сарасоти о 16:30. В аеропорті на тебе чекатиме лімузин, який доставить тебе в готель Ріц-Карлтон, де я до твоїх послуг зарезервував апартаменти на перебування з 15-го по 17 квітня.

Під цим текстом лежала чергова стрілка. Я зачудовано подивився на Ваєрмена. Він утримував на своєму обличчі вираз гравця в покер, утім я помітив, як пульсує жилка в нього на скроні. Потім він зізнався.

— Я розумів, що поставив на кін нашу дружбу, але ж хтось мусив робити цю роботу, а на той час мені вже стало ясно, що сам ти її робити не збираєшся.

Я перегорнув наступну сторінку. Там була чергова пара чудових репродукцій: зліва «Захід з мушлею», і моя поштова скринька (етюд без назви) — справа. Це був давній рисунок, один з моїх перших, зроблений кольоровими олівцями «Вінус».

Але мені сподобалося, як відтворено квіти, що ростуть впритул до дерев’яного стовпчика — яскраво жовтий колір і чорний «Вінус, бичаче око» — етюд в друкованому вигляді виглядав ще краще, немовби той, хто його робив, був фахівцем високого ґатунку. Чи наближався до того. Текст тут був короткий.

Якщо ти не зможеш приїхати, я не ображуся — Париж не близький світ! — але сподіваюсь, що ти все-таки приїдеш.

Хоч я й роздратувався, але не зовсім вже був дурнем. Комусь потрібно було цим зайнятися. Очевидно, Ваєрмен вирішив, що це його обов’язок.

Мене осяяло: «Це Ілса, це вона йому допомогла».

Я гадав, що на останній сторінці обкладинки побачу ще якусь репродукцію, але її там не було. Побачене там вразило мене в самісіньке серце відчуттям подиву й любові. Мелінда завжди залишалася для мене важкою дитиною, об’єктом докладання зусиль, але через це я не любив її менше, і ці почуття наочно демонструвала чорно-біла фотокартка потерта посередині й з двома обтріпаними кутами. Мене не здивувала така обшарпаність, бо на фото поряд зі мною стояла Мелінда, якій там було рочки чотири, не більше. Отже, знімок було зроблено років вісімнадцять тому. Вона була у джинсах, ковбойських чобітках, у сорочці «вестерн» і в солом’яному капелюшку. Чи ми тоді, бува, не щойно повернулися з ферми Плезант-Хілл, де вона іноді каталася на шотландському поні на ім’я Цукор? Гадаю, так. Принаймні ми з нею стояли перед нашим першим будиночком в Бруклін-парку, я був у витертих джинсах і білій сорочціз підкоченими рукавами, волоссязализане назад, мов напомаджене. В руці тримав банку пива Grain Belt, а на обличчі — посмішку. Лінні — одна рука в кишені джинсів, обличчям вгору, до мене, а на нім любов, така любов, що мені аж заболіло в грудях. Я посміхнувся так, як посміхаються за мить до того, як заревти вголос гіркими слізьми. Під фотографією йшов текст.

Якщо бажаєш взнати, хто також сюди приїде, можеш зателефонувати мені за номером 941-555-6166 або Джерому Ваєрмену за номером 941-555-8191, або ж твоїй мамі. Вона прибуде, до речі, разом з усіма запрошеними з Міннесоти і ви зустрінетесь в готелі.

Сподіваюсь на твій приїзд, Поні-дівчинка — і люблю тебе безсумнівно.

Тато

Я закрив буклет, який одночасно виглядав і листом, і запрошенням, і якийсь час сидів мовчки. Не був певний, що зможу видобути з себе якісь слова.

— Це, звісно, поки що лише макет, — промовив Ваєрмен обережно. Тобто, зовсім несхоже на самого себе. — Якщо цей не годиться, я його викину і зроблю новий. Без проблем.

— Це ж Ілса надіслала тобі цю фотокартку?

— Ні, мучачо. Це Пам її розшукала в якомусь з ваших старих альбомів.

— Джероме, ти часто спілкувався з нею?

Він кліпнув очима.

— Не хотілося б про це, але ти маєш право. Либонь, разів п’ять ми балакали. Зателефонувавши їй вперше, я розповів, що ти тут зовсім ухойдокався, та ще й втягнув до своїх справ цілу купу людей...

— Що за херня!

— Людей, котрі інвестували в тебе великі сподівання, не кажучи вже про гроші...

— Я в змозі повернути людям зі «Ското» будь-які гроші, які вони начебто в мене інвестували...

— Помовч! — він сказав це таким крижаним тоном, якого я від нього ще ніколи не чув. Ніколи не бачив такого холоду в його очах. — Ти не якийсь там придурок, мучачо, тож не поводься так, ніби ти ним є. Чим ти можеш компенсувати їхню довіру? Їхній престиж, якщо новий великий художник, обіцяний ними своїм клієнтам, не матеріалізується ні на лекції, ані виставить свої картини?

— Ваєрмене, я виставлятимуся, але ж та проклята лекція...

— Вони цього не знають! — заволав він. Таким нелюдським голосом тільки й ревти, що у судових засіданнях. Елізабет не відреагувала, зате цвіріньки брунатною хмаркою спурхнули над краєчком прибою. — Вони бояться, а раптом станеться так, що п’ятнадцятого квітня ніякої експозиції не відкриється, що тебе може перемкнути і ти подереш на шматки всі свої картини, а значить, у самий розпал туристичного сезону, коли вони, як правило, заробляють третину всього свого річного прибутку, їхня галерея зяятиме порожнечею.

— Вони не мають підстав цього боятися, — промовив я з палаючим обличчям.

— Не мають? Як би ти назвав подібну поведінку в своєму іншому житті, аміго? Що б ти подумав про людину, яка підписала з тобою контракт на постачання бетону, а сама десь завіялася? Чи про підрядника,